Нова Реформація. Релігійні основи та духовне життя країни. Церква Єдиного Бога

У Бога немає релігії

Махатма Ганді

Світ потребує миру. Світ потребує єдності і спорідненості поглядів, об’єднання навколо АБСОЛЮТНО важливого і в моделях, і в прикладах успішного, щасливого життя.

Проте в щоденних реаліях усе не так. Те, що нині відбувається на Землі, усіх роз’єднує, а не єднає. Наочним прикладом такого стану може бути метафора, яка являє собою результуючий вектор серед різноспрямованих. Життєві зусилля кожної людини можна уявити як певний вектор, який визначає не тільки його силу, а й напрямок. Якщо в суспільстві векторів людських зусиль, спрямованих у правильному напрямку, більше, ніж хаотично спрямованих, результуючий вектор покаже і забезпечить імпульс правильного напрямку руху для цілого соціуму. Якщо хаотично або протилежно спрямовані вектори переважатимуть, руху вперед не буде взагалі, а буде хаос. Що ми всі нині і спостерігаємо. Однак якщо станеться перше, не важливо, якою буде швидкість такого руху, головне — щоб він просто був. А далі все стане на свої місця.

У попередньому розділі ми вже говорили про метафізичність і нематеріальність найважливіших явищ, які відбуваються в реальному житті нас самих і нашої країни. І більшість українців навіть підсвідомо це відчувають, бо змалечку вірять у Бога, його величну творчу силу і непереборну справедливість. Більшість сучасних українців відвідують церкву. Проте яку? Адже їх у нас багато.

А чому багато? Вона що, різновид театру, де в репертуарі можуть бути п’єси різних жанрів і стилів? Хто розуміє людську психологію, той знає, що людина завжди у своєму житті тяжіє до проявів символізму і ритуалістики, тому для неї віра у Єдиного Бога нерозривно пов’язана з ритуальним відвідуванням церкви, суворим дотриманням релігійних обрядів, кимось колись написаних, певною поведінкою. Однак віра — це зовсім інше. Вона супроводжує людину будь-коли і будь-де і не залежить від релігійних обрядів. Зрозуміло, що людині, яка перебуває у храмі, набагато легше сприймати свою віру через дійство служби, ритуальні співи, молитви і візуальні зображення на стінах храму, іконах. Ну, чим це не театр, тільки релігійний? Саме в тяжінні людей до обрядів ще з язичницьких часів проростає наше уособлення віри в Єдиного Бога через певні ритуальні дії. Проте цей період не можна сприймати спрощено. Передусім, що це за термін такий — «язичництво»? Суть цієї релігії у її назві не розкривається. З огляду на зміст їхніх вірувань самі себе вони так називати не могли. Отже, їх так «охрестили» інші. Хто ж? Мабуть, ті, хто намагався знищити як власне самі ці переконання, так і фізично людей, які їх сповідували.

Та якщо бути об’єктивними, язичництво (називатимемо його поки що так, як це заведено) — це прадавня релігія, коли люди поклонялися ще не персоніфікованим людським образам, а могутності тих сил, які вони відчували як похідні від надсили Творця, в яку вже тоді підсвідомо вірили, але ще не могли визначити для себе як Єдиного Бога.

Яким же силам вони поклонялися? Це дуже просте питання — силам природи, з якими щодня стикалися і які допомагали їм виживати, хоча природу цих сил люди тоді пояснити не могли. Це земля, вітер, вогонь, вода, Сонце, Місяць тощо. Що ж тут такого особливого? Їх віра в сили природи мала щоденне підтвердження реального існування і могутності цих сил. Справді, люди в ті часи не могли собі пояснити, звідки все це береться і як виникає енергія таких сил. Тому ще раз підкреслю, що давні люди підсвідомо відчували за цим надзвичайного за своєю силою Творця, якого тепер ми називаємо Єдиним Богом.

Повернемося знову до символів, значущих саме для нас, українців. Багатовіковий могутній Дніпро, який напуває всю нашу Батьківщину, родюча українська земля, яка нас годує, ласкаве і тепле Сонце, чарівний Місяць, який світить нам уночі разом із зірками, повітря, яке дає нам дихання для нашого життя, рослинність, яка дає плоди для нашої їжі, вогонь, який «готує» цю їжу і завжди зігріває нас, — хіба ці символи не гідні поклоніння? Звичайно, гідні. Хіба усіх їх не створив для нас Єдиний Бог? І, поклоняючись їм, давні люди вже тоді зверталися саме до Нього, вірили Йому і в Нього.

Кожна людина у світі народжена для творення. Щоб усім своїм існуванням втілити у життя основний Божий посил: рухатися до досконалості шляхом миру. А віра у Бога є маяком на цьому шляху. Але ми знаємо, що на таке здатна доволі мала частка людства. Чому так? Адже за народженням усі отримують від Творця свій шанс. Відповідь проста: рухаючись шляхом свого життя, велика кількість людей або спочатку не бачуть, або вже потім втрачають з поля зору той самий маяк, якій зветься вірою. 

Людина може стати творцем лише за умови, що вона є часткою Божого Промислу, існує та діє у колообігу подій, що реально рухають світовий прогрес. Тобто, коли вона стає руками Бога. Та для того, щоб стати дійовою особою цього промислу, треба постійно отримувати інформацію, чути і розуміти певні знаки, вірно їх трактувати і при цьому приймати вірні рішення. Стверджую, що все це надходить нам від Бога напряму, органічно приймаючи вигляд власних думок та вірного аналізу подій, що відбуваються, рішучості і впевненості у правоті власних дій. І що з часом переростає у непохитні переконання та важливий життєвий досвід. І хоча я вірю у те, що усі люди можуть бути саме такими, насправді ж усе не так. І причина тут одна: відсутність віри в душі людини. Скажу відверто: не Богові потрібна наша віра, а перш за усе нам самим. Тому що НАША ВІРА І Є ТИМ САМИМ «КОДОМ ДОСТУПУ» ДО ІНФОРМАЦІЇ З НАЙВИЩИХ СФЕР. А ТАКА ІНФОРМАЦІЯ – ЦЕ КЛЮЧ ДО УСПІХУ. Лише такий зв’язок дає змогу прожити своє справжнє, запрограмоване при народженні життя. Дає змогу стати успішними та корисними світу і людству. А значить – і Богу.