Любов без поспіху

Вони так і залишилися лежати поруч, загорнуті в плед, дивлячись у стелю. Фільм давно закінчився, але ніхто не тягнувся до пульта — екран став лише тьмяним світлом, яке відбивалося в їхніх очах.

Марія малювала пальцем невидимі лінії на його руці. — Дивно, — тихо сказала вона. — Ми сьогодні майже нічого «особливого» не робили, а день… запам’ятається.

Андрій усміхнувся і злегка повернув голову до неї. — Бо особливе — це ти поруч. Не події.

Вона підняла на нього погляд, затримала його трохи довше, ніж потрібно. Між ними знову повисло те саме напруження — не різке, а тепле, як натягнута струна. Андрій повільно обійняв її, і вона дозволила собі притулитися ближче, відчуваючи його дихання.

Їхні лоби торкнулися. Поцілунок був короткий, але такий, після якого важко одразу відвести погляд. Другий — трохи довший. Без поспіху. Без слів.

— Мені подобається, що з тобою не треба поспішати, — прошепотіла Марія. — Мені теж, — відповів він. — Хочеться проживати кожну хвилину.

Вони просто сиділи так ще довго: слухали тишу, тепло одне одного, сміялися з дрібниць, іноді торкаючись руками — ненавмисно й водночас дуже свідомо. У цій близькості було більше, ніж у будь-яких гучних жестах.

Коли годинник знову нагадав про час, Андрій тихо сказав: — Я хочу, щоб ти пам’ятала цей вечір. — Я вже пам’ятаю, — відповіла вона. — І, здається, ще багато таких буде.

Вони погасили світло разом.
І цей вечір залишився з ними — не як межа, а як обіцянка того, що попереду ще стільки всього невимовленого.

Вечір не закінчувався — він ніби повільно розтягувався, ставав густішим. Світло в кімнаті було приглушене, лише лампа біля дивана кидала теплі тіні на стіни. Марія сиділа поруч з Андрієм, підібгавши ноги, але відстані між ними майже не було.

Він дивився на неї довше, ніж зазвичай. Не ховаючись.

— Ти сьогодні зовсім інша, — сказав він тихо. — Я просто не ховаюсь, — відповіла вона і повільно повернулася до нього.

Їхні коліна торкнулися. Цього разу ніхто не відвів погляд. Андрій підняв руку і провів пальцями вздовж її передпліччя — повільно, ніби перевіряючи реакцію. Марія не зупинила його. Навпаки — її пальці лягли йому на стегно, впевнено, без сорому.

Поцілунок був неминучий. Не різкий — глибокий. Такий, після якого важко дихати рівно. Андрій притягнув її ближче, Марія сіла до нього боком, відчуваючи тепло його тіла крізь одяг. Його рука лягла їй на талію, пальці злегка стиснули — уже не випадково.

— Якщо скажеш «стоп», я зупинюсь, — прошепотів він їй у губи. — Я не скажу, — відповіла вона так само тихо.

Їхні рухи стали сміливішими. Не поспішними — усвідомленими. Подих Марії збився, вона притулилась до нього чолом, але Андрій не відпускав — тримав, ніби не хотів втратити жодної секунди цього вечора.

Вони так і залишилися разом на дивані, переплетені руками, стегнами, поглядами. Ніч за вікном стала глибшою, а між ними вже не було сумнівів — тільки бажання, яке більше не потрібно було приховувати.

Цей вечір точно не був схожий на всі інші.
І вони обоє це знали.

Вони вже не дивилися фільм. Екран тихо миготів, але існував десь окремо від них. Марія сиділа до Андрія ближче, ніж дозволяла собі раніше, її стегно торкалося його — не випадково і не мимохідь.

Він провів рукою по її спині, зупинився нижче лопаток, ніби навмисно перевіряючи, чи вона відреагує. Марія повільно вдихнула й не відсунулася. Навпаки — повернулася до нього всім тілом.

— Ти навіть не уявляєш, що ти зі мною робиш, — тихо сказав Андрій, його голос був нижчим, ніж зазвичай. — Уявляю, — відповіла вона, дивлячись прямо в очі. — І мені це подобається.

Він притягнув її ближче. Їхні чола торкнулися, дихання змішалися. Поцілунок був повільний, але глибокий — без поспіху, без сумнівів. Його рука лягла їй на стегно, тримаючи міцніше, ніж раніше, і Марія відчула це як чіткий сигнал: він більше не стримується.

Вона відповіла, поклавши долоню йому на груди, відчуваючи серцебиття. Воно було швидке. Її пальці ковзнули вище, до шиї, і Андрій на мить заплющив очі — ніби це було надто.

— Якщо ми продовжимо… — почав він. — Я знаю, — перебила вона. — Я цього хочу.

Ці слова змінили все.

Він притис її до спинки дивана, не грубо — впевнено. Марія відчула, як її тіло реагує раніше за думки. Їхні поцілунки стали глибшими, дотики — сміливішими, але кожен рух був усвідомлений, бажаний.

Ніч за вікном стала густою й тихою. У кімнаті залишилися лише тепло, подих і напруга між двома людьми, які вже перестали прикидатися, що це просто вечір.

Це був момент, коли бажання вже не питало дозволу.
І вони обоє це прийняли. Він повільно провів рукою вздовж її спини, відчуваючи, як вона здригається від кожного дотику. Марія не відвела погляду — навпаки, дивилась прямо, відкрито, так, як дивляться лише тоді, коли рішення вже прийняте.

— Я не хочу зупинятись, — сказав Андрій глухо. — Я теж, — відповіла вона і перша скоротила відстань між ними.

Їхні тіла притиснулися повністю. Не випадково. Не обережно. Вона відчула його тепло, його напругу, і це змусило її затримати подих. Руки Андрія стали впевненішими, тримали її так, ніби він давно знав форму її тіла.

Поцілунки стали повільними, глибокими, важкими. Марія заплющила очі, коли він торкнувся її шиї, ключиць, ковзнув нижче, змушуючи її вигнутися до нього. Вона відповіла, вплітаючи пальці в його волосся, притягуючи ближче — ще, ще.

— Подивись на мене, — прошепотів він.

Вона відкрила очі. Їхні погляди зустрілися — і в цю мить між ними не було страху. Лише бажання і повна згода.

Андрій повільно притис її до дивана, залишаючись над нею, не відводячи очей. Марія відчула, як світ звузився до його рук, його голосу, його близькості. Подих став уривчастим, тіло — чутливим до кожного руху.

Він нахилився до її вуха. — Я з тобою. Повністю.

Її відповідь потонула між поцілунками.

Світло лампи було приглушене. За вікном — ніч.
Все інше перестало існувати.