Нове й не знане

Андрію, високому розумному хлопцю, було смнадцять років. Вони всі навчались в одному закладі. Мали спільні теми для розмов, тай взагалі часто бачились на перервах і обідах да й просто випити кавуськи. В їхній компанії було троє хлопців і троє дівчат, всі зі своїми світ-оглядами і бажаннями але спільним хобі. Андрій був найбільш активним з групи,  вони відкрито говорили на теми з життя. На канікули батьки Андрія сказали, що їдуть відпочивати а йому на господарство залишають їхній приватний будинок. Андрій вирішив що йому буде нудно чно і покликав свою компанію додому на тиждень якраз на час поки нема батьків. Прийти змогла тільки одна.... Марія. Так як це був  новорічний вікенд то звісно всі пороз'їжджались до своїх рідних, а Марія була місцевою і сильно в село їхати не прагнула, особливо при такій нагоді. Вона прийшла і обід і вони вирішили прикрасити ще трохи дім іграшками і гірляндами. Сходили за покупками на наступний тиждень так як це був майже переддень нового року вирішили закупитись побільше щоб зайвий раз не виходити. Коли вони прийшли то вирішили подивитись щось різдвяне але так і не знайшли так як Марія була новенькою в їхній компанії вона не знала ще всіх. Тому Андрій вирішив розказати про характер кожного з його точки зору і так пройшов цілий день, вони розговорились і Марія багато чого розповіла про себе. А Андрій про себе. Коли стало темнішати вирішили почати накривати на стіл все ж таки поїсти треба. Андрій випихнув Марію з кухні і сказав що сам приготує.
- ні я не дозволю що б готував лише хлопець. Давай готувати разом!?- запропонувала вона
- уув які ми вперті ну давай вертайся... Що будемо готувати? - запитав він
Недовго думаючи вона відповіла
-А давай приготуємо пасту карбанаро
- давай чом би й ні
Марія взнала кастрюльку зі столу, набрала води і поставила на плиту кип'ятитись. Тим часом Андрій почав робити зажарку для соусу.
- Ой а ми спагетті не купляли!?
-А? Ні не купляли.
- То що будемо робити якщо нема пасти?
-Самі її зробимо.
-Щооо!?
-Діставай миску з шафи, нижня права шафка.
- Ем ну добре....

…Марія дістала велику миску й поставила її на стіл.
— Ти серйозно зібрався робити пасту з нуля? — з недовірою запитала вона.
— А чого ні? — усміхнувся Андрій. — Канікули ж, нікуди не поспішаємо.

Він насипав у миску борошно, зробив у середині невелику заглибину й акуратно розбив туди яйця. Марія спершу просто дивилась, а потім не витримала й теж втрутилась — підсипала борошно, помішувала, сміялась, коли тісто липло до пальців. Кухня швидко наповнилася теплом і якимось домашнім затишком, ніби це був не чужий будинок, а місце, де їм обом було комфортно.

— Знаєш, — раптом сказала Марія, — я не думала, що новорічні канікули проведу отак.
— Як? — перепитав Андрій, не відриваючись від тіста.
— Спокійно. Без шуму, без натовпу. І… приємно, — вона знизала плечима.

Андрій на мить зупинився й глянув на неї.
— Мені теж, — коротко відповів він.

Коли пасту нарешті зварили й змішали з соусом, вони сіли за стіл, втомлені, але задоволені. За вікном уже світилися гірлянди, а в домі було тихо-тихо. Вони їли, говорили про дрібниці, сміялись із власних помилок на кухні й зовсім не помітили, як вечір непомітно перетік у ніч.

Марія сперлась на спинку стільця й сказала:
— Здається, цей тиждень буде зовсім не нудним.
Андрій лише кивнув, думаючи про те, що вперше за довгий час він з цим повністю згоден.

Після вечері вони ще довго сиділи на кухні. Чашки з чаєм давно охололи, але ніхто не поспішав вставати. Андрій увімкнув тиху музику — щось різдвяне, ненав’язливе, що ледь заповнювало тишу. Марія підтягнула ноги на стілець і загорнулась у теплий плед, який він мовчки приніс із вітальні.

— Ти завжди такий турботливий? — напівжартома спитала вона.
— Тільки коли є для кого, — відповів Андрій і сам здивувався, наскільки щиро це прозвучало.

Вони перейшли до вітальні. Гірлянди м’яко світилися, відкидаючи теплі тіні на стіни. Андрій запропонував зіграти в настільну гру, але Марія раптом зупинилась біля вікна. За склом повільно падав сніг, великий і тихий.

— Можна просто постояти? — тихо сказала вона.
— Можна все, — так само тихо відповів він.

Вони стояли поруч, не торкаючись одне одного, але відчуваючи присутність. Андрій впіймав себе на думці, що йому дивно добре мовчати з цією дівчиною. Без напруги, без необхідності щось доводити.

— Знаєш, — озвалась Марія, — я рада, що прийшла саме сюди.
— Я теж радий, що ти прийшла, — сказав він і цього разу не відвів погляду.

Десь далеко пробило десяту. Попереду був цілий тиждень — без планів, без поспіху, тільки з відчуттям, що ці канікули запам’ятаються їм обом надовго.

Вони так і залишились біля вікна. Марія несвідомо зробила крок ближче, і тепер між ними була лише тонка відстань, яку не хотілося ні збільшувати, ні руйнувати. Андрій відчув, як від неї пахне чаєм і чимось дуже теплим, домашнім.

— Ти не змерзла? — запитав він.
— Ні… тут добре, — відповіла Марія і ледь усміхнулась.

Андрій обережно накинув плед їй на плечі, затримавши руку трохи довше, ніж потрібно. Марія не відступила. Навпаки — притулилась ближче, і це здалося абсолютно природним, ніби вони робили так завжди.

Вони сіли на диван. Гірлянди тихо мерехтіли, а за вікном сніг продовжував падати, наче світ спеціально сповільнився для них двох. Марія поклала голову йому на плече.

— З тобою спокійно, — прошепотіла вона.
Андрій ковтнув повітря.
— Мені з тобою теж.

Він обережно взяв її за руку. Пальці переплелися самі, без жодних слів. Серце билося швидше, але не від хвилювання — від щастя. У цей момент не було ні канікул, ні відсутніх батьків, ні завтрашнього дня. Було тільки «зараз».

Марія підвела погляд. Їхні очі зустрілись, і між ними зависла тиша, наповнена очікуванням. Андрій нахилився ближче, даючи їй час відступити… але вона не відступила.

Це був перший, дуже обережний поцілунок — теплий, несміливий, але справжній. Такий, що запам’ятовується надовго.