Частина 19. Предки

Частина 19. Предки

Пройшло майже два тижні, відколи Джон перебував у медичному блоці. Лікар прийшов, оглянув його тіло й перевірив загальний фізичний стан. З тілом все було відносно гаразд. Проблема була в іншому — у голові.

Думки не давали Джону спокою. Вони накочувалися хвилями, не дозволяючи зосередитись ні на чому конкретному. Він не хотів повертатися в камеру, а тим більше — до інших в’язнів. Він добре знав, що на нього там чекає. Але у в’язниці нікого не цікавить, чого хоче або боїться ув’язнений.

Лікар, не звертаючи уваги на його стан, продовжував заповнювати документи — сухий висновок про придатність пацієнта до подальшого відбування покарання.

Невдовзі підійшов конвой. Джону вдягнули наручники й повели темними коридорами цього сірого, задушливого закладу. Коридори здавалися нескінченними. Його зупинили біля дверей камери. Пролунав характерний металевий стук — замок відкрили. Наручники зняли, Джона завели всередину й одразу залишили самого. Двері зачинилися з тим самим холодним звуком.

У ту мить камера нагадала йому домовину, з якої немає виходу.

Його повернули майже перед відбоєм, тож інших в’язнів він ще не бачив. Але ця ніч обіцяла стати справжнім жахом. Відчуття було таке, ніби це вже не просто продовження ув’язнення, а очікування страти. Ніби завтра його поведуть на ешафот, і він точно знає — втекти неможливо.

Найгірше — це чекати на смерть, знаючи, що вона неминуча. Коли маєш лише кілька варіантів: прийняти це, зламатися або ж триматися за слабку, майже ілюзорну надію. Плану в нього не було. Джон застряг у цьому внутрішньому трикутнику — між прийняттям, відчаєм і надією.

У камері не було годинника. Та можна було присягнутися: Джон чітко чув у голові клацання секундної стрілки — «тік-так, тік-так, тік-так», немов хтось навмисне відраховував кожну мить його життя. Чи це були побічні ефекти ліків, чи страх, чи щось інше — він не знав.

Йому почало здаватися, що по стінах повільно стікає волога, ніби конденсат. Звідусіль лунали дивні звуки: шарудіння, приглушені удари, скрип — наче сама камера жила власним, ворожим життям.

Паніка наростала. Його охопила параноя. Джон упав на коліна на холодну підлогу й почав молитися — вперше в житті.

— Господи, врятуй мене… прошу. Я ніколи до тебе не звертався, не був віруючим, але я намагався бути хорошою людиною. Витягни мене з цього пекла… будь ласка…

Сльози падали на бетонну підлогу.

І раптом — по верхньому периметру стін спалахнуло яскраве біле світло. Стеля зникла, ніби її зірвали одним грубим рухом.

Час зупинився.

Сльози завмерли в повітрі.

Уявний годинник замовк.

Над камерою завис об’єкт, схожий на дирижабль, але сплющений, майже обтічний, мов гіперкар. У нижній частині відчинився отвір — як двері ліфта — і звідти хлинуло сліпуче світло. Джон інстинктивно прикрив очі рукою, та світло було настільки потужним, що він бачив крізь шкіру власні вени й пульсацію крові.

З об’єкта почали опускатися два витягнуті тіла, схожі на капсули заввишки майже з людину. Це не були живі істоти в звичному розумінні — радше скупчення енергії, вкрите металом, який одночасно відбивав і випромінював світло. Вони рухалися синхронно й зупинилися на середині камери.

— Привіт, Джоне. Ми прийшли за тобою.

Голос звучав англійською, але був ідеальним — чистим, без жодних спотворень. Ні людським, ні механічним.

— Ми знаємо, що ти шокований, — продовжили вони. — Твої зіниці розширені, серцебиття прискорене, рівень адреналіну й глюкози в крові значно підвищений. Заспокойся. Ми все пояснимо. Сядь і слухай уважно, бо наприкінці тобі доведеться зробити вибір.

Джон спробував щось сказати, але голос не слухався. Він повільно сів на край ліжка й помітив, що сльози так і не впали на підлогу. Час був повністю зупинений — для всього, окрім нього й цих істот.

— Протягом останніх десяти тисяч років ми відвідуємо Землю, — почали вони. — Ми впливали на розвиток людського мозку за допомогою спеціальної речовини, створеної на основі елементів, споріднених земному йоду. Вона пришвидшує мислення й розширює можливості свідомості.

— Ти також зазнав її дії, — продовжили вони. — Коли вдихнув зелений дим у печері на безлюдному острові. Після цього ти отримав здатність передбачати події, що становлять загрозу для людства. І ти не єдиний.

— Уперше ми застосували цю речовину близько шести тисяч років тому. Та людина винайшла колесо. Його звали Енкі-тур. Після нього були інші: ті, хто створював писемність, порох, друкарський верстат, телескоп, парову машину, електрику, комп’ютери й інтернет.

— Імена, які ти знаєш — Вотсон, Крік, Едісон, Белл, Галілей, Тьюрінг — не були випадковими. Вони теж зазнали нашого впливу. Були й ті, хто зцілював, бачив майбутнє і навіть повертав людей із мертвих.

Джон заворожено слухав цей неймовірний голос. Те, що він розповідав, було для нього наче одкровення. Він завжди відчував, що все це не просто так, але доказів не мав, тож і не вірив у щось надлюдське. Істоти завершили своє пояснення і на мить затихли. Світло все ще хвилями накочувалося на підлогу, створюючи сяйво, що нагадувало морські хвилі.

Вони знову заговорили, але вже про інше: