Частина 18. Постояти за себе

Частина 18. Постояти за себе

Наступного сніданку принесли яєчню з беконом, яка була на диво смачною.

Джон снідав у своїй камері, мовчки дивлячись крізь вузьке вікно, де все здавалося сірим. Небо затягнули густі, важкі хмари — не дощові, а туманні й холодні. Дощу не було, але сирість ніби просочувалась усередину, і від цього в камері теж ставало не по собі.
Він доїв, неквапливо, і через передаточне вікно у дверях віддав тацю з тарілкою та чашкою з-під чаю.

Настрій у нього був непоганий: учора йому здавалося, що він зумів розібратися з місцевим авторитетом. Та Джон ще не знав, що це було лише затишшя перед новою бурею.

По обіді того дня в’язнів не виводили на двір — надворі було надто сиро. Ті, хто сидів уже давно, зібралися біля більярдних столів, решта просто спостерігали. Джон стояв осторонь, майже на самому краю цього мовчазного натовпу, коли до нього знову підійшов Джеймс — людина, яка рідко витрачала час на ігри, бо завжди «вирішувала питання».

— Ну що, малий, до тебе є нове завдання.

— Яке ще завдання?

— На сьогодні, до сьомої вечора, маєш дістати п’ять пачок сигарет.

— Що? Нічого я діставати не буду, — різко випалив Джон.

Джеймс схопив його за тюремну форму і, злісно зціпивши зуби, прошипів:

— Ти що собі дозволяєш, шмаркач? Щоб сьогодні до вечора було п’ять пачок сигарет. Інакше пошкодуєш, що сюди потрапив.

Він коротко й точно вдарив Джона в живіт. Джон зігнувся й мимоволі кашлянув. Усе сталося настільки швидко й тихо, що жоден наглядач нічого не помітив. Навколо в’язні, як і раніше, займалися своїми справами.

До Джона підійшов Майк.

— Я ж казав тобі, шкет. Попереджав, що це не кінець.

— Знаю… І що порадиш робити далі? — прошепотів Джон, тримаючись за живіт.

— Краще витерпіти один раз. Так, поб’ють. Але зате відчепляться.

— Зрозуміло… Дякую за пораду.

Та Джон розумів: ще одного такого «разу» він може не пережити. Йому потрібно було якось захистити себе.

Він знайшов Міккі серед невеликої групи в’язнів біля стіни. Підкрався обережно, так щоб ніхто не помітив, і тихо шепнув:

— Слухай, Міккі, я пропоную угоду. Дві пачки кави — заточка. І я тиждень відпрацюю за тебе на роботах.

Міккі спочатку роззирнувся, перевіряючи, чи ніхто не підслуховує. Потім повільно підійшов і, не відводячи погляду, дістав зі свого кишені невелику грубо заточену зубну щітку. Він простягнув її Джону так, ніби тримав річ на вагу золота.

— Ось твоя «зброя», — тихо промовив Міккі. — Бережи її.

Джон взяв заточку обережно, пальці трохи тремтіли від напруги. Він відчув що це не просто кусок пластмаси — це його шанс захиститися.

— Дякую… — прошепотів він, ховаючи зубну щітку під одяг.

І хоча все відбулося швидко, у повітрі залишалася тиха, напружена пауза: ніхто з навколишніх в’язнів не зводив очей, але Джон відчував, що кожен рух зараз може стати вирішальним.

Увечері, близько восьмої, в’язні по черзі приймали душ. Джон саме збирався виходити, коли до душової зайшов Джеймс зі своїми посіпаками.

— Я щось не бачу моїх п’яти пачок.

— Тому що я більше нічого тобі діставати не буду.

— Ну що ж, малий… Ти про це пошкодуєш, як я і обіцяв.

Удар прилетів зненацька — під око, потім ще один.

Джон упав на мокру підлогу. Посіпаки накинулися на нього, не даючи підвестися.

Джеймс стояв осторонь — він не втручався, лише спостерігав, ніби це була не його справа.

Коли Джон майже перестав чинити опір, вони зупинилися.

Джеймс підійшов, присів поруч і, схопивши його за голову, сказав:

— Ти будеш робити те, що я скажу. Інакше так проходитиме кожен твій вечір.

Саме в цей момент Джон відчув у руці загорнуту в рушник заточку. Він діяв інстинктивно, з останніх сил. Удар був миттєвим і точним — Джеймс схопився за шию і миттєво відсахнувся. Кров била фонтаном, і все скінчилося так швидко, що ніхто навколо не встиг зреагувати. Було зрозуміло: удар влучив у життєво важливе місце, і цього вистачило, щоб зупинити його назавжди.

Уже за мить у душову вбігли наглядачі.

В’язнів скрутили, викликали медиків.

За кілька хвилин стало зрозуміло: Джеймс не вижив.

Джон лежав на підлозі, майже непритомний, дихання уривчасте, тіло проймалося болем, а кров змішувалася з водою, що ще стікала після душу. Один із наглядачів накрив його ковдрою, інший швидко зняв наручники, і його підхопили двоє медиків, несучи Джона на каталку, яку поспіхом завезли прямо у вузький коридор медичного блоку.

Коридор був довгий і тісний, світло ламп відбивалося на мокрих стінах. Джон відчував, як каталка котиться по плитці з глухим стуком коліс, а над головою пролітали тіні наглядачів і медиків, що поспішали, ледве стримуючи хаос навколо. Його тіло здригалося від кожного ривка, але ніхто не зупинявся — важливий був час. Всі кроки, крики і гуркіт каталок зливалися в хаотичний ритм, який здавався Джону нескінченним.