Частина 17. Місце де немає свободи

Частина 17. Місце де немає свободи

Джона завели в щось на кшталт приймальні — холодне, безлике приміщення, де в нього забрали всі особисті речі, навіть дрібниці, які ще вчора здавалися неважливими, видали тюремний одяг та мовчки поголили голову.

Дзеркала не було — ніби йому й не дозволяли побачити, ким він став.

Його повели холодними коридорами з гулким відлунням кроків, аж до камери.

Камера була вузька й витягнута, пофарбована в холодний, лікарняний блакитний колір. Шорсткі стіни відбивали тьмяне світло люмінесцентної лампи під стелею, від чого простір здавався ще більш безживним. Під маленьким вікном із ґратами стояло залізне ліжко з тонким матрацом, поруч — простий металевий стіл і табурет. У кутку, майже без жодної перегородки, виднівся унітаз — такий самий холодний і чужий, як і все навколо. Повітря було важке й застигле, а тиша — глуха, тиснуча, наче сама камера слухала кожен його рух.

Така кімната нагадувала лікарняні палати радянського союзу: стерильні, байдужі, позбавлені будь-якої турботи про людину. Від цього одразу складалося враження, що тут про тебе не думають — і, напевно, саме тому це й називається в’язницею.

Джона завели в камеру майже перед самим відбоєм, тому він ліг на ліжко, згорнувся в позу креветки, тихо, майже беззвучно заплакав, так щоб його не почули інші в’язні, і спробував заснути.

Та ненадовго.

Безсоння мучило його всю ніч.

Він постійно хвилювався за те, що буде далі.

Не біль, не холод і навіть не страх — а саме незнання лякало найбільше. Саме воно не давало йому заплющити очі.

Зранку наглядачі в’язниці оголосили перекличку. Усі в’язні вийшли в коридор, вишикувались мовчазною лінією, перевірили, чи всі на місцях. Потім наказали повернутись до камер.

За кілька хвилин принесли сніданок: вівсяну кашу, шматок білого тостового хліба, маленький пакетик джему, розчинну каву та цукор. Не мед, звісно, але Джон тоді не хотів їсти взагалі. Він довго стукав ложкою по тарілці, ніби шукав шматок м’яса під вівсянкою, та, нічого не знайшовши, з відразою викинув більшу частину до унітазу.

Після сніданку у в’язнів були кілька активностей: робота, навчання чи спорт. Джону призначили прибирання на кухні — витирання столів, миття підлоги та посуду.

Головний на кухні холодним голосом промовив:

— Посуд мити вмієш?

— Так, звичайно, — відповів Джон.

— Ну то ця гора на сьогодні твоя. Приступай до роботи й постарайся не ставити тупих питань.

— Гаразд…

І так почався перший день Джона у в’язниці. Він мив тарілку за тарілкою, які звозили сюди після сніданку, монотонно, майже машинально. Спостерігав за тим, чим займаються інші ув’язнені, і намагався ні з ким не вступати в конфлікт. Дідовщини, якої він підсвідомо боявся, тут не було, але існували свої авторитети, і з ними краще було поводитися ввічливо. Тут траплялися і шантаж, і погрози — тихі, без криків, але від того не менш небезпечні.

Перемивши майже весь посуд та помивши підлогу на кухні, Джон почув сигнал на обід. Цього разу їжу подавали вже не в камерах, а в їдальні, де збиралися всі в’язні — в одному просторі, без стін і без ілюзій безпеки.

Джон, отримавши свій обід, повільно попрямував між столами в пошуках вільного місця. Йдучи їдальнею, він ловив на собі різні погляди: одні в’язні дивилися з явною підозрою, інші — байдуже, а дехто взагалі не піднімав очей від тарілки, ніби намагався не помічати нічого навколо.

Контингент був строкатий: люди різного кольору шкіри, зросту й статури, але всіх об’єднували коротко стрижені голови та однакова тюремна форма, яка стирала будь-яку індивідуальність.

Помітивши вільне місце за столом, Джон зупинився біля худорлявого, але високого чоловіка й обережно запитав, чи може сісти поруч.

— Ти вже сів, хлопче, а тепер можеш тільки присісти, — із кривою усмішкою відповів той, схоже, жартуючи.

Напруга в грудях Джона трохи спала.

— Мене Джон звати, — сказав він уже значно спокійніше.

— Майк, — відповів худорлявий чоловік і, кинувши на нього уважний погляд, додав: — Ти новенький? Раніше я тебе тут не бачив.

— Так. Учора привезли.

— А за що взяли?

— Та за… сприяння тероризму. Але я цього не робив. Мене підставили…

— Ну та звісно, — хмикнув Майк і розсміявся. — Ми ж усі тут невинні. Як то кажуть, нас усіх «підставили» адвокати.

Джон одразу впізнав цю інтонацію — це була явна відсилка до відомого фільму про втечу з в’язниці. Він не стримав усмішки й тихо засміявся разом із Майком.

Вони доїдали обід, паралельно перекидаючись фразами й обережно придивляючись одне до одного. Як з’ясувалося, Майк сидів за крадіжки автомобілів. Чомусь це навіть здалося Джону кумедним — у голові сплив образ персонажа з комп’ютерної гри GTA, і на мить реальність втратила частину своєї похмурості.

Обід закінчився так само раптово, як і почався.

Після обіду настав час відносно вільної активності. Частина в’язнів вийшла у двір: хтось прогулювався колами, хтось займався спортом, а кілька груп ганяли м’яч на імпровізованому футбольному полі.