Частина 16. Люди в чорних костюмах

Частина 16. Люди в чорних костюмах

Джон обережно відкрив двері.

На порозі стояли люди в темній уніформі. Вони виглядали професійно, але суворо, і Джон не відразу зрозумів, хто вони.

— Джон Спеймен? — промовив один із них спокійним, але холодним голосом. — Будь ласка, вийдіть з дому.

Все відбулося швидко і майже безшумно. Ніхто не підвищував голосу, і лише напис POLICE на бронежилетах підкреслював серйозність моменту. Це була антитерористична поліція.

Поліцейські ввічливо пояснили, що Джон затриманий для допиту. Його думки роїлися: мабуть, він попався через свої пости у соцмережах, але точно ще не розумів масштабу того, що сталося. Він мовчки взяв речі і спокійно вийшов з дому, сівши у поліцейську машину.

Усю дорогу панувала глибока тиша. Ні сирен, ні галасу — лише відчуття абсолютної серйозності. Джон дивився у вікно на вулиці Лондона, але світ здавався ніби в тумані. Йому хотілося щось сказати, але слова губилися.

Через годину вони прибули до офісу антитерористичної поліції. Сірий будинок виглядав важким і монументальним — більше схожий на саркофаг, ніж на житлову чи офісну будівлю. Джона довго вели заплутаними коридорами, схожими на лабіринт. Вузькі проходи, холодні світильники, численні двері — усе це створювало відчуття, що в разі небезпеки знайти вихід було б майже неможливо.

Нарешті його привели до кімнати для допитів — та сама, яку ви, мабуть, не раз бачили у фільмах: сіра, холодна, із столом посередині, лампою, яка висвітлювала лише центр кімнати, і дзеркалом на стіні, за яким за потреби могли спостерігати інші слідчі.

Два чоловіки у чорному стали по обидва боки столу. Один із них одразу ж взяв на себе роль «злого поліцейського».

— Ну і попав ти, хлопче! — прокричав він. — Ти знаєш, скільки людей загинуло під час того вибуху?!

— Чекай, не тисни на нього, — промовив другий, спокійніший. — Він навіть не знає своїх прав.

— Які права можуть бути в цього терориста?! — лютував перший, підкреслюючи кожне слово.

Джон відчував, як у горлі стає ком. Він не міг вимовити ні слова.

— Що ти мовчиш? Адвоката хочеш? — продовжив кричати чоловік у чорному.

— Так… — промовив Джон, зціпивши зуби. Сльози сповзали по його щоках, і він відчував безсилля та страх, які ніби паралізували тіло.

— Добре! — крикнув чоловік і грюкнув важкими сірими дверима.

Півгодини Джон сидів один у кімнаті допитів. Лише звук голосів і кроків за дверима порушував тишу. Серце билося шалено, а думки метушилися: «Що буде далі? Чи повірять, що я не причетний?»

Згодом двері відчинилися знову. В кімнату увійшли ті ж люди в чорному, але тепер із ними була жінка приблизно сорока років. Вона була впевненою у собі: пряма постава, тверде, спокійне обличчя. Від неї пахло ніжними французькими парфумами, які створювали контраст із суворою атмосферою кімнати. Джон відразу відчув, що ця жінка контролює ситуацію і що її погляд міг зупинити будь-яку паніку.

— Прошу залишити мене наодинці з моїм клієнтом, — промовила вона.

Чоловіки в чорному покинули кімнату, буркнувши щось собі під носа. Джон лишився на самоті з цією леді.

— Джон, я Крістін Рінак, твій адвокат, наданий державою. Буду чесна з тобою… справи дуже погані. Справа в тому, що АФІДО заявила, що ти їхній співучасник вибуху в Хітроу, і показала твій пост у соцмережі про вибух. Ти нічого не хочеш мені сказати? Повір, краще відразу говорити правду — це в твоїх інтересах, — пояснювала вона спокійно, але її тон не залишав сумнівів у серйозності ситуації.

— АФІДО? Я навіть не знаю, що це таке! Про що ви взагалі? — від несподіванки промовив Джон.

— АФІДО — це терористична організація, яка здійснила вибух у Хітроу. Ти, як виявилось, повідомив про це заздалегідь. Вибач, але все дуже збігається, — продовжувала Крістін, — або ж у тебе є якесь інше пояснення?

— Ну… я… відчуваю, коли має статись щось погане, — прошепотів Джон.

— Фух… — видихнула Крістін, відкинувшись на спинку стільця, і одночасно показуючи скепсис щодо всіх цих нісенітних передбачень. — Джон, скоріш за все, буде важко тебе захистити, але я спробую організувати зустріч із родичами перед судом. Краще попрощайся з ними — ти, найімовірніше тут надовго.

Вона залишила кімнату, а поліцейські зайшли та взяли Джона за руки, повівши до кімнати тимчасового арешту, де він проведе кілька днів до суду. Того ж дня до нього прийшли батьки, які ще не розуміли, що сталося. Вони не могли збагнути, чому його звинувачують у такому страшному злочині. Найгірше було те, що вони не знали, що Джон насправді намагався попередити людей про небезпеку.

Тоді Джон нагадав матері, як передбачав фінансову кризу, і вона дійсно пригадала його дивну тоді поведінку. Почала поступово розуміти, про що він, але нічого змінити не могла — ні вона, ні батько. Докази були проти нього, а владі потрібен був винний, на кого можна було списати цей інцидент.

Вже через кілька днів настав день суду.

У залі суду було небагато людей: лише сторона обвинувачення, захист, родичі та кілька друзів Джона.

Сторона обвинувачення наводила багато доказів: усі передбачення Джона, хоч вони й не мали прямого стосунку до вибуху, намагалися використати проти нього. Вони навіть намагались перекласти на нього фінансову кризу, хоча це було абсурдно.