Частина 15. Рятівник чи злочинець?

Частина 15. Рятівник чи злочинець?

Джон ще не знав, що його повернення додому співпаде з однією з найнебезпечніших подій, які Англія переживе за останні роки. Поки він летів через пів світу, терористична організація АФІДО вже завершувала підготовку до теракту.

Цю організацію фінансували кілька заможних осіб з країни Афідосану, які під час фінансової кризи в Британії втратили мільярди доларів і, звісно, ніхто нічого їм не компенсував.

Кілька багатих людей вирішили заплатити тим, хто готовий був здійснити теракти. Одним із планів був вибух у Хітроу. Бомбу не мали доставляти з Афідосану — її мали закласти самі громадяни Англії, які працювали в аеропорту та погодилися на легкі гроші. А от самі вибухові пристрої типу С4 їм передали члени АФІДО.

Бомби працівники ховали в сміттєвих контейнерах у чорній упаковці, щоб ніхто нічого не помітив. Всього було закладено три такі бомби у найбільш людних залах аеропорту.

Джон уже вилетів із Сіднея. Політ до Хітроу мав тривати довго, але спати йому не давали думки про завершення подорожі, яка ще недавно була найщасливішим періодом його життя. Тепер у душі була порожнеча. Він вдивлявся у вікно — то на хмари, то на контури Землі, то на горизонт, намагаючись знайти якийсь спокій.

Збоку спала літня жінка з шовковою маскою на очах і спеціальною подушкою під шию. Вона тихо хропіла, але Джон навіть не звертав на це уваги. Політ тягнувся вічно — так буває, коли залишаєшся наодинці зі своїми думками.

Раптом динаміки літака оголосили:

— Через півгодини сідаємо в аеропорту Хітроу, Лондон.

І тут Джон відчув різкий удар у голові — по барабанних перетинках пройшов стукіт, у вухах закрутилася різка свистяча гармонія, ніби щось вибухнуло поруч. Він обернувся — всередині літака було тихо. Лише тоді він усвідомив, що це був знак.

Як тільки літак зупинився, Джон кинувся до виходу, штовхаючи людей, які повільно рухалися вперед. Декілька британських жінок обурено загомоніли:

— Як нечемно!

— Мені не до ввічливості! — пробурмотів Джон, не спиняючись. Йому потрібно було попередити людей.

Опинившись у зоні Wi-Fi, він одразу написав у соцмережах:

— У аеропорту Хітроу буде вибух! Негайно виходьте на вулицю!

Перші повідомлення розлетілися за секунди, і через кілька хвилин паніка охопила людей. Хтось крикнув:

— В аеропорту бомба! Рятуймося!

Почався хаос. Люди бігли стрімголов на вулицю, охорона не могла впоратися з натовпом. Дехто лишився всередині — персонал та ті, хто швидко усвідомив ситуацію. Більше ніж дев’яносто відсотків опинилися на вулиці. Гомін, крики, паніка — поліція та спецслужби вже прибували на місце. Джон стояв трохи далі, спостерігаючи, намагаючись залишитися спокійним.

Сапери тільки почали готувати обладнання для перевірки підозрілих контейнерів, уважно оглядаючи кожен рух, кожен звук. Люди стояли осторонь, спостерігаючи, як спеціалісти повільно розкручують важкі кейси з приладами, світло їхніх ліхтарів миготіло у темряві ранкового неба. Напруга зростала з кожною хвилиною: аеропорт дихав затриманим страхом, скрізь відчувалася нервова енергія і тремтіння від нетерпіння.

І раптом пролунав перший вибух. Потужний, оглушливий, він підкинув пил і дим високо в повітря. Люди завмерли на мить, а потім почалася паніка. Другий вибух уже не залишив сумнівів у реальності загрози — над дахами спалахнув вогонь, скло й дрібні уламки посипалися на землю, розбиваючись навколо. Третій вибух змішав усе в хаотичну симфонію страху: кричали, бігли, падали, не розуміючи, куди й від чого тікати.

Джон відчував, як серце вискакує з грудей. Він окинув поглядом навколишніх: деякі тримали дітей на руках, інші допомагали пораненим, хтось лежав нерухомо на тротуарі. Паніка розповсюджувалася хвилями: люди тікали, штовхаючи один одного, зупинялися, оберталися, кричали на допомогу, плакали. Крики страху змішувалися з сиренами поліції і рятувальників.

Хоч вибухи припинилися, хаос не стихав. Джон стояв осторонь, прикутий поглядом до місця вибухів, намагаючись зрозуміти масштаби подій. Його ноги тремтіли, а думки були розірвані між страхом і відчуттям обов’язку.

Персонал аеропорту і очевидці давали покази, кожен намагався пояснити, що бачив і чув. Джон теж пройшов процедуру опитування, детально описуючи свої спостереження і те, що відчув. Тільки близько восьмої ранку, після кількох годин формальностей і перевірок, він нарешті зміг залишити аеропорт і повернутися додому, виснажений, але живий.

***

Його батьки тільки зранку почули про теракт і навіть не здогадувалися, що там сталося, але вони знали про прибуття Джона. Коли він нарешті приїхав, вони обидвоє плакали — спершу від того, що він вижив, а потім від радості, що після року своїх блукань він повернувся додому.

Після цієї розмови за сніданком Джон вийшов на ганок будинку. Сонце вже піднімалося високо, роси на траві не було, і вітер стих. Лише співи зябликів наповнювали повітря, а тихі автомобілі на дорозі майже не порушували спокій ранку — більшість машин стояли припарковані у дворах.

Джон допивав залишки вже прохолодної кави, сидячи на ганку й дивлячись, як повільно прокидається вулиця. Хтось виводив собаку, десь грюкнули двері автівки, а над усім цим висів спокійний, майже ледачий настрій вихідного ранку. Він перекочував чашку в долонях і роздумував, чим зайнятися цього дня — без планів, без поспіху, просто щоб не сидіти наодинці з думками.