Частина 14. Гаваї і новий виток життя

Частина 14. Гаваї і новий виток життя

Гаваї були передостаннім пунктом їхньої навколосвітньої подорожі: далі мала бути Австралія, а потім — політ додому, до Британії, де Джон хотів познайомити рідних і друзів з Камілою.

Острівний архіпелаг з перших хвилин вражав своєю неповторністю. Гаваї, немов той безлюдний острів із фантазій, якби з нього забрати людей, зберігали первозданну красу природи. Але тут усе ж були ознаки цивілізації: дороги, готелі, кафе — і водночас залишалися поодинокі безлюдні місця, де можна було відчути себе на краю світу.

Джон і Каміла прилетіли в аеропорт Гонолулу, що на острові Оаху. Наступного дня їхня подорож мала продовжитися на Кауаї, де вони планували відвідати Polihale State Park і побачити один із найкрасивіших заходів сонця на планеті.

Вони поселилися у невеликому, але надзвичайно затишному готелі. Номери були звичні для мандрівників, проте варто було лише вийти за двері — і простір одразу змінювався. Коридори, внутрішній дворик і вхід тонули в зелені тропічних рослин, серед яких ховалися кам’яні стіни та теплі дерев’яні деталі. Повітря здавалося вологим, насиченим океанським ароматом, а сонячні промені, пробиваючись крізь листя пальм, створювали відчуття справжнього острівного затишку.

Готель не прагнув вразити розкішшю — він передавав настрій Гаваїв: спокійний, розслаблений, трохи дикий і водночас гостинний. Тут хотілося сповільнитися, сісти у дворі з чашкою кави й на мить забути про шум великого міста за кілька кварталів.

Джон вирішив вийти закупитися продуктами та засобами гігієни для подальшої подорожі, а Каміла вирішила відпочити після довгого, виснажливого перельоту. Джон навіть радів цьому: йому потрібно було придбати дещо особливе, про що Камілі знати ще не варто було.

Гонолулу вразив його величезними масштабами та особливою атмосферою. Місто чимось нагадувало Маямі, тільки з вулканами на задньому плані, які надавали краєвиду ще більшої ефектності. Джон швидко знайшов великий супермаркет, придбав усе необхідне, а потім рушив до центру міста, де на нього чекав головний пункт його невеликого плану.

Перед ним відкрився величний ювелірний магазин із заокругленим скляним фасадом, крізь який світилося тепле світло ламп і неонові підсвітки, що грали на блиску прикрас. Продавець-консультант зустріла його усмішкою:

— Алоха!

— Алоха, — відповів Джон.

— Чим можу вам допомогти?

— А покажіть, будь ласка, каблучки для заручин.

Вона показала цілий стіл із різноманітними каблучками: з діамантами, сапфірами, рубінами, а також прості золоті з витонченим гравіюванням. Джон добре знав, що Каміла не носила багато прикрас, але звернув увагу на її любов до темно-синього кольору. Його погляд зупинився на золотій каблучці із синім сапфіром.

Центральний камінь мав глибокий океанський відтінок і був огранений так, що світло ніби ховалося всередині. Тонкі лапки тримали камінь, не відволікаючи уваги від його сяйва, а оправа з рожевого золота плавно переходила в дрібні прозорі вставки по обидва боки, що м’яко блищали при кожному русі руки. Каблучка виглядала елегантно і ніжно, не надто помпезно, але з величезною силою емоційного впливу — так, ніби створена не для показу, а для щоденного тепла й близькості.

Вага кільця була близько чотирьох грамів, а ціна — майже тисяча доларів. Але справа була не в цифрах: це була річ із настроєм, із історією, що тільки чекала на свій початок. Джон відчув, що це не просто каблучка — це символ, маленький фрагмент нового витка їхнього життя.

Він розрахувався, подякував продавцю та з посмішкою рушив назад до готелю, тримаючи каблучку схованою в кишені, поки на горизонті Гаваїв сонце повільно опускалося в океан.

Коли Джон повернувся, Каміла вже відпочила і була готова вирушити з ним на вечерю в ресторан готелю. Джон погодився — він теж відчував легкий голод після перельоту і прогулянок по магазинам. Він швидко розмістив продукти в холодильнику, а каблучку обережно заховав у рюкзаку, залишивши її на наступний день.

Вечір був тихий і спокійний. Вони насолоджувалися місцевою кухнею, смакуючи Poke — салат із сирої риби, та Loco Moco — рис із котлетою і яйцем, а до цього додали по келиху місцевого червоного сухого вина, назву якого навіть важко було вимовити. М’яке світло ресторану та легкий шум океану за вікном створювали відчуття спокою, ніби весь світ навколо замовк і залишився тільки вони двоє.

Сонце вже зайшло за горизонт. З готелю захід не було сильно видно, але Джон і Каміла знали, що завтра їх чекає справжня магія — Polihale State Park із його неймовірними заходами сонця. Вони вирішили лягати спати, насолоджуючись думкою, що новий день розпочнеться спокійно і без поспіху.

Наступного дня вони безтурботно відправилися в аеропорт Гонолулу, летіли менше години до Ліхуе на острові Кауаї, а потім ще близько години автотрасою до західного узбережжя. Ніхто на Гаваях не поспішав: коли ти живеш на земному раю, поспіх втрачає сенс.

Дорога островом була неймовірною. Пейзажі нагадували подорож у часі — місцями здавалось, ніби потрапив у Юрський період. Щільна зелень, високі пальми, глибокі тропічні ліси, старі вулкани і скелі створювали відчуття первозданності, тільки сучасні авто і шосе нагадували, що це реальний світ. Саме тут знімали «Парк Юрського періоду», «Джуманджі» та «Кінг Конга».