Частина 11. Нові подорожі з новою супутницею

Частина 11. Нові подорожі з новою супутницею

Так почалася подорож Джона до Бразилії… Не найоптимістичніший початок, але для нього і його нових друзів усе закінчилося добре. Йому знову вдалося врятувати багато людей.

Вода в Ріо почала спадати вже наступного дня — швидко, майже так само стрімко, як і прийшла. На околицях міста, з протилежного боку від океану, люди знову виходили на вулиці. Дороги виглядали так, ніби щойно пройшла сильна злива: калюжі, мокрий асфальт, сміття обабіч, але без глибоких затоплень і справжньої руйнації.

Бабуся Каміли та її подруга повернулися додому, щоб оцінити збитки. Джон і Каміла ж домовилися зустрітися ще раз — випити кави й попрощатися. Це був останній день перебування Джона в Ріо, і вони обоє це добре усвідомлювали.

Вони обрали маленьке кафе — одне з перших, що відкрилося після катастрофи. Заклад працював майже символічно: для людей, яким потрібно було просто зігріти руки чашкою гарячої кави й трохи заспокоїтись. Вони взяли напої з собою і пішли подалі від натовпів, у тихіший куточок міста.

Це побачення не було веселим. Хоча вони знали одне одного лише кілька днів, між ними вже виникла дивна, несподівана близькість. Вони майже не говорили — більше мовчали й обіймалися, ніби намагаючись запам’ятати це відчуття.

І раптом Джон сказав — ніби інстинктивно, ніби не обмірковуючи:

— Слухай… а поїхали зі мною.

Каміла підняла на нього погляд. У її голосі не було подиву — радше очікування:

— Ти серйозно?

— Серйозно, — відповів він, дивлячись їй просто в очі.

— Добре, — сказала вона майже одразу, без вагань.

Він обійняв її міцніше.

Сонце повільно опускалося за горизонт. Тіні від дерев і будинків подовжувалися, а в окремих місцях місто ще відбивало його світло у залишках води. Океан, ніби нічого й не сталося, був залитий м’яким золотим сяйвом. На цій тихій, світлій ноті вечір добіг кінця.

Попереду на них чекали нові пригоди — уже вдвох.

Наступного ранку, поки Джон збирав речі, Каміла побігла попрощатися з бабусею та подругою. Вона сказала, що вирішила ненадовго поїхати у подорож — просто змінити обстановку, трохи відпочити, нічого серйозного. Запевнила, що це звичайна відпустка і вона скоро повернеться, тож не варто хвилюватися. Каміла добре розуміла, що бреше. Вона знала: ця подорож не буде короткою і «скоро» може розтягнутися на невідомо скільки. Коли вона повернулася, його рюкзак уже був спакований.

Вони вирушили до аеропорту — і там постало головне питання: куди далі?

— А що ти хотіла б побачити в першу чергу? — запитав Джон.

— Я завжди мріяла полетіти до Перу, — відповіла Каміла.

— Чудово. Я теж давно думав про цю країну. Особливо хотів побачити Мачу-Пікчу — те загадкове місто інків.

— О, так, — усміхнулася вона.

— Тоді вирішено. Летимо в Перу.

За кілька годин вони вже купували квитки до Куско — міста високо в Андах, звідки починається шлях до Мачу-Пікчу. Наступного дня Ріо залишився позаду разом із океаном, пальмами й спекотними вулицями. Літак підіймався над континентом, прорізав хмари, а під крилами повільно змінювалися джунглі, річки й сухі плато Південної Америки.

Після пересадки вони опинилися в Куско — місті тонкого повітря й кам’яних вулиць, де кожен вдих відчувався інакше. Тут починався інший світ: спокійніший, гірський, ніби відокремлений від решти планети.

Звідси їхній шлях пролягав у долину. Вони сіли в потяг, який повільно рушив із міста, ковзаючи вздовж річки й прорізаючи зелені схили Анд. За вікнами тягнулися тераси, стрімкі скелі та ліси, де туман зависав між вершинами, мов дим. Дорога була довгою й гіпнотичною — здавалося, що потяг не просто везе їх уперед, а переносить у часі.

Коли вони дісталися невеликого містечка біля підніжжя гір, було вже після полудня. Попереду залишався останній етап — шлях угору, до загубленого серед хмар місця, про яке вони так багато говорили. І хоча Мачу-Пікчу ще ховався за поворотами гір, вони вже відчували: справжня пригода лише починається.

Мачу-Пікчу був стародавнім містом інків, зведеним на висоті понад дві тисячі чотириста метрів над рівнем моря. З усіх боків його стискали Анди, а далеко внизу, на дні глибокої долини, звивалася річка, схожа на срібну стрічку. Місто ніби лежало в кам’яній чаші гір — на вузькому хребті, відрізане від усього світу.

Звісно, тепер це були лише руїни. Але в цих каменях збереглося стільки пам’яті, що вони говорили більше, ніж будь-які книги. Вчені вважають, що інки поклонялися тут Сонцю, і, можливо, саме тому збудували своє святилище так високо — ніби ближче до небесного світила.

Джон і Каміла йшли кам’яними доріжками, що вели крізь місто, і поступово перед ними відкривалася його чітка, майже геометрична структура. На південному сході розташовувався комплекс палацових споруд. Камені тут були оброблені з неймовірною точністю — так щільно підігнані один до одного, що між ними не можна було просунути навіть лезо бритви.

У західній частині здіймався головний храм із вівтарем для жертвопринесень — мовчазний і суворий, звернений до гір і неба. Навпроти нього тіснився житловий квартал із двоповерхових кам’яних будинків. Між ними, немов у кам’яному лабіринті, в’юнилися вузькі вулички та сходи, які інколи раптово обривалися або виводили на тераси, що нависали над бездонною прірвою.