Частина 7. Друге передбачення

Частина 7. Друге передбачення

Пройшло близько двох місяців після фінансової кризи, яка принесла багато неприємностей для тисяч людей у Британії та за її межами, і Джон вже насправді забув про своє передбачення.

Життя тривало у звичному руслі: робота — дім — робота, і майже нічого не відбувалось. Загалом таке життя чимось нагадувало хом’яка в клітці, який час від часу влазить у колесо, щоб побігати.

Джон ніколи насправді не задумувався над змінами і своїм місцем у всьому світі. Кругом вирувало якесь дивне тимчасове життя. Хтось займався блогерством, хтось заробляв на криптовалюті, хтось був менеджером з продажів, а Джон був простим адміністратором готелю вже десять років, і нічого в його житті не змінювалося. Насправді єдиною його цікавою пригодою був той безлюдний острів — навіть не круїз, адже круїзні подорожі теж досить пасивні, а на острові він дійсно «жив».

Що ж, думати можна багато, але комусь і працювати треба.

Отже, він знову пішов на роботу, виконав звичні обов’язки, повернувся додому втомлений, але спокійний, і, не вмикаючи світла надовго, ліг спати. Завтра мав бути ще один такий самий день — простий, зрозумілий і зовні нічим не відмінний від сотень попередніх.

Наступного ранку, після того як прокинувся, Джон просто лежав у ліжку та переглядав стрічку новин у смартфоні. Там висвітлювалися різні теми: політика, локальні події, спортивні результати, а також економіка. Особливу увагу привернув великий репортаж про Китай. На екрані з’являлися кадри з нових мегапроектів: гігантські магістралі, що тягнулися крізь гори та пустелі, величезні сучасні містечка з хмарочосами, інфраструктурні проєкти, що охоплювали сотні кілометрів, а також заводи та наукові комплекси, де роботи працювали поруч з людьми. Відео супроводжувалося графіками з прогнозами економічного зростання, цифрами населення міст, планами щодо штучного інтелекту та високотехнологічних зон. Джон прокручував стрічку, зупиняючись на зображеннях китайських мегаполісів, де будівельні крани здіймалися до хмар, а дороги здавалися нескінченними. Він бачив, як держава формує своє майбутнє — масштабно, без жалю до дрібниць, майже як гігантський живий організм, що поглинає простір і час.

Аж раптом увесь будинок почало трусити: дзеркала задзвонили, в шафах затремтіли книги, зарядні пристрої, парфуми та інші дрібниці. Тріск лунав близько хвилини, а потім усе різко зупинилося.

«Що це таке було? Землетрус?» — подумав Джон.

Він скинув з себе покривало та повільно пройшов на кухню, де мати готувала каву. Його серце ще стукотіло швидко від несподіваного трусу. Джон на мить зупинився біля дверей, затулив обличчя руками, щоб приховати очі, і глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїтись. Він не хотів, щоб мати бачила його переляк і подумала, що він божевільний.

— Мам, ти чула який тепер був землетрус? — голос Джона видався тихим і трохи напруженим.

— Який землетрус? Нічого не було! — здивовано відповіла мати. — Може, тобі це приснилось?

Джон опустив руки, але залишався напруженим, відчуваючи, як руки тремтять. Він присів на стілець і не відводив погляду від столу, обережно спостерігаючи за матір’ю, ніби боявся, що будь-який його рух видасть його страх.

— Та ні, я ж вже прокинувся, та ж вся хата тріслась, як же ти цього не чула? — відповів він, намагаючись зробити голос спокійним, хоча він і злегка тремтів.

— Синку, ти в порядку? — ще раз запитала мати, цього разу з настороженою інтонацією.

— А… так… можливо, це дійсно мені приснилось, — тихо пробурмотів Джон, все ще ховаючи очі від матері. — Кава вже готова?

— Так, можеш брати.

— Дякую.

Джон мовчки сидів за столом, переконавшись, що ніхто не спостерігає за його руками і обличчям, боячись видати внутрішній страх. Кожен звук в кухні, скрип підлоги чи дзвін ложки відчувався гучним і тривожним, а його думки продовжували прокручувати дивний землетрус у голові.

 «Може, щось з моєю психікою твориться?» — подумав він.

— Гаразд, я пішов на роботу, — крикнув Джон, закриваючи двері.

— Щасливо тобі, — відповіла мати.

Відпрацювавши день, Джон вечором вирушив разом із Марком до місцевої піцерії.

Зовні це була невелика британська піцерія з великими вікнами, через які світло від ліхтарів міста ледь пробивалося всередину. Усередині пахло випічкою та томатним соусом і час від часу чути було дзвін келихів і легкий гомін відвідувачів. Люди сиділи за дерев’яними столиками: хтось тихо говорив по телефону, хтось сміявся з друзями, офіціанти носили тарілки та склянки, бережливо обходячи вузькі проходи між столами. Замовлення приймали на касі, а оплату можна було зробити одразу — карткою чи готівкою. Джон і Марк сіли за один зі столиків біля вікна, щоб спостерігати за вулицею.

Вони замовили сирну піцу та два лимонади. Офіціантка ввічливо повторила замовлення, уточнила, чи потрібні додаткові соуси, і віднесла замовлення до кухні.

Поки вечеряли, Джон почав розповідати:

— Отаке дивне було… — він нахилився ближче, щоб Марк краще чув його, — будинок трусило десь хвилину. Книги падали зі стелажів, дзвонили склянки. Я зовсім не уявляю, що це могло бути.

Марк здивовано підняв брови, трохи нахилився вперед і промовив: