Частина 6. Перше передбачення

Частина 6. Перше передбачення

Наступного ранку Джон вирішив перед тим, як йти на роботу, привести себе в порядок. Він попередньо записався по телефону в невеликий барбершоп, і тепер, трохи хвилюючись, йшов туди.

Коли він увійшов, легкий запах лосьйонів для гоління й масла для бороди одразу потрапив у ніс. За прилавком стояв барбер у смугастому фартусі і привітно кивнув:

— Добрий ранок! Що робимо?

— Хочу привести бороду в порядок, залишивши легку небритість, а волосся — підстригти по типу андеркат. Щось акуратне, але брутальне, — відповів Джон.

Барбер усміхнувся:

— Зрозумів. Залишаємо зверху довге, з боків коротко і робимо укладку.

Він посадив Джона в шкіряне крісло, і дзеркало відобразило знайоме обличчя — впізнаване, але з відчуттям оновленості. Поки ножиці і машинка працювали, Джон відчував дивний спокій. Кожен рух барбера був точним і швидким, але час від часу Джон здригався — він відвик від людського дотику, і навіть легке доторкання до бороди чи голови викликало у нього мимовільну реакцію. Все одно він сидів тихо, намагаючись звикнути і прийняти цей маленький ритуал повернення у звичний світ, готуючись до роботи та повсякденного життя.

Коли стрижка завершилася, волосся було акуратно укладене, борода охайна, але зберігала легку брутальність. Відчуваючи себе більш впевненим, Джон залишив барбершоп і близько опівдня вирушив до готелю «Сонджек», щоб пройти всі бюрократичні формальності: підписати документи та пояснити причину своєї відсутності.

Марк та Джейк теж працювали в готелі: Марк займався доставкою продукції, а Джейк — кухарем у ресторані. Джон помітив їх здалеку і відчув легке полегшення, бачачи знайомі обличчя серед знайомого інтер’єру.

Джон працював у парі з дівчиною на ім’я Софі. Вона була азійської зовнішності — з гладким, глибоко чорним волоссям, зібраним ззаду в тугий, ідеально рівний хвіст, тоді як спереду два тонкі пасма м’яко спадали вздовж обличчя. Її риси були стримані, але виразні, а погляд — уважний і живий.

Того ранку, коли він постукав у двері рецепції, вона з радістю його зустріла. І причин було дві: перша — вона справді скучила, а друга, значно важливіша, — усе навантаження з приймання новоприбулих гостей увесь цей час лежало тільки на ній. А це було подвійне навантаження, бо заміну Джону так і не встигли знайти. Та й, на щастя, він усе-таки повернувся.

Софі на мить затримала на ньому погляд — не з професійної цікавості, а з простого людського полегшення, ніби переконувалась, що він справді тут.

Вони швидко перекинулись кількома словами, і Джон відправився до менеджерки готелю Кейт — для підписання документів та, як він сам подумав, просто для людської розмови.

Кабінет Кейт був невеликий, але затишний: охайний стіл, акуратно складені папки, чашка з уже охололою кавою. Вона уважно переглянула документи, поставила кілька стандартних запитань, після чого простягнула йому ручку. Підписуючи папери, Джон відчув дивну полегкість — ніби цими підписами остаточно підтверджував, що він живий і знову частина звичного світу.

Колектив у цьому готелі був дуже дружній і веселий, тому Джон по-справжньому любив свою роботу.

Після підписання документів він повернувся на рецепцію до Софі. І вони в парі почали працювати. Джон навіть дозволив їй узяти сьогодні вихідний — вона по-справжньому його заслужила. Та вона відмовилась, сказала, що хоча б до обіду побуде з ним, щоб йому було легше повернутись до своїх обов’язків. Джон погодився. Насправді ж Софі просто хотіла почути його історію — не з новин і не з чужих слів, а від нього самого.

Клієнтів того дня було небагато, тому Джон і Софі фактично весь день провели за розмовами.

Між телефонними дзвінками й реєстрацією гостей вони говорили про дрібниці, про готель, про те, як дивно бачити Джона знову за стійкою, ніби нічого й не сталося.

У кінці дня вони обидвоє пішли по домівках, а на їхню зміну на ніч прийшов Джек. Вони передали йому робочі дані та попрямували пішки в центральну частину міста, де дороги їхні розійшлись: Джон попрямував до Північного Вотфорда, а Софі — до Західного Вотфорда, де вона жила неподалік лікарні.

Вечір був теплий, місто жило спокійним життям, і ця звичайність здавалася Джону майже нереальною.

Джон по дорозі зайшов до магазину, взявши кілька багетів для сендвічів, які він збирався зготувати вдома.

Він довго вибирав продукти, ніби намагався надолужити прості радощі: узяв вершковий сир, шинку, чеддер, помідори, салат. Усе це здавалося розкішшю після місяця виживання.

Ну ось він і прийшов додому, привітався з батьками та вирушив на кухню готувати сендвічі. Він розрізав багети навпіл, намазав їх вершковим сиром, помістив туди тонко нарізану шинку, сир чеддер, помідори та кілька листків салату. Також зготував чорного чаю.

Запах їжі був теплим і заспокійливим — запахом дому, якого йому так довго бракувало.

Після першого робочого дня з непривички він пішов спати досить рано — ще й десятої вечора не було. Заснув він швидко.

Десь під ранок йому почав снитися дивний сон. Здавалося, ніби гроші розліталися навколо — наче гральні карти, коли робиш так звану «пружинку», і вони під напругою вистрілюють з-під пальців. Потім з’явилися графіки невідомого йому походження — ламані лінії, що всі без винятку стрімко рухалися вниз.