Частина 5. Таємниці острова, якого ніхто не бачив

Частина 5. Таємниці острова, якого ніхто не бачив

І він почав розповідати історію про круїзний лайнер, шторм, як потрапив на безлюдний острів, як жив там місяць, про печеру з зеленим димом і про те, як він два дні дрейфував морем, поки цей рибальський корабель його не підібрав. Він говорив повільно, іноді замовкаючи, щоб перевести подих і зібрати думки, а на обличчі відбивалась втома і шрами страху, які залишив на ньому місяць самотності. Його руки іноді тремтіли, коли він показував, як робив пліт і рятувався на ньому від хвиль.

Капітан слухав дуже уважно з серйозним виразом обличчя, при цьому його одна брова була припіднята, так ніби він щось підозрював. Його очі кілька разів непомітно пробігали по деталях розповіді, наче намагаючись скласти карту місцевості у голові. Іноді він нахилявся ближче, прислухаючись до кожного слова Джона, а пальці непомітно стукали по поручню мостика.

Прослухавши всю історію і прикинувши скільки часу зайняв дрейф плота, він заговорив:

— Знаєш, Джон, твоя історія дуже цікава і неймовірна, але в цих водах немає таких островів. Я в плаванні уже більше двадцяти років у цих краях. Тут за кілька днів звідси є острови Куби, але вони великі, або є маловідомі маленькі острови, але вони не мають такої гори, як ти описував. Тобто островів середніх розмірів тут немає.

— Але ж де я тоді прожив цілий місяць? — запитав Джон, відчуваючи легкий страх, що хтось може подумати, ніби він бреше.

— Не знаю, але ж ти сам казав, що не бачив за місяць жодного корабля чи літака, — відповів капітан спокійно, злегка нахилившись, щоб подивитися Джону в очі і зрозуміти, чи він не перебільшує.

— Ну так… — тихо пробурмотів Джон.

— Ну, серед бувалих моряків є легенда, що у цих місцях є щось на кшталт Бермудського трикутника, але то тільки легенда, доказів немає.

— Ну не знаю… можливо, я і є доказ, — сказав Джон, і на обличчі з’явилася легка усмішка, хоч він і розумів, що звучить це як абсурд.

— Можливо… — пробурмотів капітан, нахмуривши брову, але в його голосі відчувалася цікавість і повага до того, що Джон вижив.

Корабель продовжував свій рух до пункту призначення. Вітер трохи гойдав палубу, а Джон стояв, спостерігаючи, як сонце повільно опускається за горизонт, заливаючи море золотавими відблисками. Він відчував, як його плечі розслабляються, і вперше за довгий час серце наповнилося спокоєм. Джон був ситий і одягнений у запасний одяг моряків, який вони надали йому після того, як змогли привести його в порядок.

На душі було відносно спокійно. Він знав, що завтра буде на суші. Джона мали відвезти до рибальського порту Олд-Гарбор на острові Ямайка, а там далі передати поліції та міграційній службі.

Зранку, біля сьомої години, корабель підпливав до берегів міста Олд-Гарбор.

Місто прокидалося, навколо вже метушилися рибалки, лагідне сонце світили на їхні човни, а легкий морський бриз несе запах солі та риби. Тут стояло багато дрібних човнів місцевих рибалок, а в повітрі літали чайки та пелікани, чекаючи, що десь випаде або викинуть дрібну рибу, якою можна поласувати. Джон відчував, як його серце почало битись швидше, бо зовсім скоро він опиниться серед людей, а не на самотньому морі.

І було тут місце для швартування кораблів на кшталт Medium Seiner, на якому прибув Джон разом із командою. Поліція та міграційна служба вже очікували його, поки корабель підходив до причалу, кілька офіцерів махали йому рукою, щоб він тримався поруч з екіпажем, а Джон відчував змішання страху та радості.

Поліція та міграційна служба вже знали, що Джон — громадянин Великої Британії, тому повідомили і відповідне посольство.

Також прибули журналісти з кількома блогерами, щоб взяти інтерв’ю. Навколо все гуло від камер і мікрофонів, а Джон відчував, як тремтять його коліна. Серце калатало швидше, але він намагався виглядати спокійним і відповідати на запитання чітко. Моряки, що прийняли його на свій корабель, видали йому чистий одяг — просту світлу футболку та шорти, і тепер він уже не був той самий розірваний і брудний чоловік, що повернувся з острова. Проте обличчя й досі залишалося неприбитим: відросла борода та трохи скуйовджене волосся нагадували про місяць самотності. Поки в Джона брали інтерв’ю, інформація вже поширювалась в інтернеті зі швидкістю світла. На каналі ВВС уже йшов репортаж із посиланням на місцеві ЗМІ: громадянина Великої Британії, якого вважали зниклим безвісти, знайшли.

Мати та батько Джона вже плакали від щастя, дивлячись новини. Вони трималися один за одного, іноді витираючи сльози, а серце Джона наповнювалось теплом і вдячністю, бо тепер він бачив їхні реакції не через телефон, а в реальному житті.

Після інтерв’ю Джона повезли до консульства, а потім до номеру готелю, де він мав очікувати, допоки його не посадять на літак і не відправлять до Англії. В номері готелю Джон довго сидів біля вікна, дивлячись на місто і відчуваючи неймовірну різницю між морем і цивілізацією. Він відчував, як його руки, ще недавно змучені дрейфом і хвилями, тепер розслаблені, а думки нарешті почали очищуватися.

В номері Джон набрав номер телефону батьків. На іншому боці трубки мати плакала від щастя, а батько тихо всміхався, не в змозі стримати емоцій.

Джон промовив тільки два слова:

— Я живий!

Далі вони ще кілька хвилин говорили, обговорюючи деталі порятунку, його стан і плани на наступні дні. На кінець попрощались до зустрічі в живу.