Частина 3. Печера і невідомі символи

Частина 3. Печера і невідомі символи

Свою експедицію Джон вирішив почати зранку, коли ще не пекло сонце, щоб до вечора встигнути повернутися. У пластиковий пакет, який він знайшов на березі, він склав трохи їжі, приготовленої напередодні, взяв пляшку літрової води та свій саморобний ніж.

Джунглі — така річ, що щойно заходиш у них, ніби опиняєшся в сутінках, хоча на вулиці стоїть білий день. Все через густу рослинність, через яку сонце ледве пробивається крізь листя і ліани. Джон зупинився на кілька хвилин, щоб очі адаптувалися до напівтемряви. Потім він рушив уперед, стараючись тримати курс прямо, хоч це було не легко: ні доріг, ні стежок, лише хаотичне переплетіння гілок, листя та коріння. До гори залишалося близько чотирьох кілометрів — на нормальній дорозі це зайняло б годину, а тут можливо довелося б провести пів дня.

Він пробирався крок за кроком: руки відбивали гілля, ніж розсікав листя пальм і м’яких рослин, постійно встрявали колючки, які впивалися в руки та ноги. Верхнього одягу у Джона не було, а москіти кусали невпинно, яких на пляжі зовсім не спостерігалося. «Можливо, через болотистий ґрунт тут вони розмножуються», — подумав Джон. Ці думки хоч трохи відволікали його від важкої дороги, яку він обрав сам.

Аж ось він побачив легкий просвіт. Тут не те щоб була дорога, але дерев стало менше, і навіть сонячні промені пробивалися до землі. Настрій на мить покращився. Джон зупинився, щоб попити води — їсти він ще не хотів, а спрага давалася взнаки: він весь був спітнілий. Присівши на кілька хвилин, слухав, як пташки щебечуть у густих джунглях. Добре, що за весь час він не бачив жодної змії, а отруйних тварин теж, здається, не було. Острів на перший погляд здавався раєм, лиш невелике озеро зробило б його досконалим, але його тут не було.

Він піднявся і рушив далі. Через кілька метрів Джон зупинився — перед ним виднілося дерево із зеленим плодом.

«Трясця, це ж авокадо!» — подумав він. Джон нахилився, зірвав плід, розрізав його навпіл і дістав кістку. Вкусив частину плоду — він ще був трохи твердим, не зовсім достиглим, але смачним.

«Ум… як давно я такого не їв,» — подумав він, закривши очі від насолоди смаком.

Попереду стежка ставала все густішою, а листя навколо — темнішим. Джон помітив слабкий звук струмка, який пробивався крізь каміння і коріння. Серце його забилося швидше — можливо, джерело води неподалік, а може, й щось цікавіше. Він прискорив крок, відчуваючи легке хвилювання, яке завжди супроводжує відкриття невідомого. Незабаром перед ним відкрилася невелика печера, напівзасипана гіллям і листям.

Джон зупинився і обережно підійшов ближче. Повітря всередині було прохолодніше, ніж зовні, а слабке світло від входу створювало тіні, які рухалися разом із вітром. Тут можна було відпочити, сховатися від сонця, а можливо, і знайти щось корисне — каміння, коріння чи навіть сліди тварин. Серце його билося від передчуття відкриття, але водночас була обережність: печера могла ховати небезпеку.

Експедиція продовжувалась.

Ще через сотню метрів з’явилася невелика скала буквально перед початком гори, а з тієї скали стікав невеликий водоспад. Ні, не такий, як ви могли подумати — він був дуже маленький, щось схоже на джерело, але вода тут текла значно краще, ніж на скелях біля берега. Це був гарний спосіб набрати свіжої смачної води, чим Джон і скористався. Набравши води під зав’язку, він продовжив рух уперед.

Тут він уперся в гору, що починалась. Він хотів піднятись на неї, адже з вершини відкривався б огляд на кілька кілометрів. Але в тому місці скали були занадто круті, тому довелося трохи обійти і шукати легший, більш доступний підйом. Джон пішов праворуч від гори, шукаючи більш прохідний шлях, і тут натрапив на печеру.

«Ух ти, цікаво!» — подумав Джон. «Може, спробувати зайти туди?»

З собою він мав гриб, що росте на деревах — трутовик. Його він розрізав на дві частини, з середини вибрав невелику частину і підпалив ще в «таборі», тому ця частинка тліла довго і у будь-який момент могла допомогти запалити вогонь.

Першим ділом потрібно було зробити примітивний факел, щоб освітити печеру. Джон назбирав сухого моху та трави, нашкріб ножем суху стружку з різних дерев, деякі шматки були трохи вологими, але це не мало значення — вогонь від цього горітиме довше. Він зробив факел, далі дістав тліючий трутовик, розкрив його і на нього поставив сухий мох. Лише трохи подувши, вогонь розгорівся майже одразу.

Тепер Джон був готовий оглянути печеру.

З факелом він акуратно зайшов всередину, звідки одразу вилетіло декілька кажанів. Джон трохи злякався, але все ж продовжив рух. Через кілька метрів він на стіні побачив дивні символи. Точніше, символи, можливо, й не дивні, але виглядали так, ніби створені не вручну, а за допомогою технологій — вони були ідеально рівними і нагадували тунель, коло та щось, схоже на дерево.

В голові у Джона була величезна кількість думок.

«То значить тут були люди?», «Та ще й з технологіями?», «Але чому більше ніяких слідів не залишилось?..»

Він на мить зупинився, закрив очі й глибоко вдихнув. Тиша печери була дивною — ніби її стіни поглинали звук, і водночас відбивали кожен його подих. Він почув, як власне серце гупає у грудях, а думки стрибали з одного питання на інше.

Трохи обдумавши, Джон продовжив рух уперед. Спереду виднівся дивний дим, зеленого кольору, який, здавалось, світиться зсередини.