Частина 2. Безлюдний острів

Частина 2. Безлюдний острів

Близько пів години Джон лежав на піщаному пляжі, не маючи сил підвестися. Трохи перепочивши, він усе ж підвівся, обтрусив одяг від піску, потім зняв його й розклав на камінні неподалік від води, щоб той висох. Поки одяг підсихав, Джон озирнувся навколо. Перед ним здіймалися густі джунглі, а пляж тягнувся вздовж усього узбережжя. Він уже здогадувався, що, найімовірніше, опинився на острові. Залишалося лише з’ясувати, наскільки він великий і чи є тут люди.

Джон добре розумів: на тропічному острові найпершою потребою є вода, адже зневоднення тут настає дуже швидко й становить серйозну небезпеку для організму. Далі — їжа та укриття. І, звісно, потрібно було якимось чином подати сигнал, раптом повз пропливатиме корабель або над островом пролетить літак.

Одяг підсох, тож можна було оглянутися уважніше. Перше, що він побачив, — пальми з кокосами. Деякі горіхи лежали на землі, але вони були старі, тоді як свіжі висіли високо на деревах. Джон підібрав кілька старих кокосів і почав кидати ними в ті, що росли на пальмі. Спершу безуспішно, але після кількох спроб один свіжий кокос зірвався й упав на пісок, а за кілька хвилин — ще два. Це вже було щось.

Тепер їх потрібно було розбити. На щастя, Джон любив дивитися документальні фільми про виживання й знав, що кокос можна розколоти об гострий камінь. Таких каменів на пляжі було вдосталь. Він узяв один зі свіжих кокосів і вдарив ним об загострений край каменя. З тріщини одразу потік прозорий сік, і Джону вдалося напитися цього свіжого напою, багатого на калій і мінерали — саме те, що зараз було потрібно. Два інші кокоси він вирішив залишити про запас.

«Отже, з водою можна сказати, що пощастило», — подумав Джон. — «Тепер би ще знайти якусь їжу». Він вирішив пройтися берегом.

Під час пошуків Джон ішов уздовж лінії води, вдивляючись то в кущі, сподіваючись побачити якісь фрукти чи банани, то під ноги — раптом трапляться краби. Крабів не було, зате він помітив каміння біля прибою. Піднявши кілька каменів, Джон помітив, як між ними ховалися мідії, прикріплені до поверхні скель. Він обережно зібрав кілька штук і склав їх у свою блакитну футболку.

Крім того, уздовж берега було багато різного сміття, прибитого хвилями: порожні пластикові пляшки, шматки риболовних сіток та інші залишки цивілізації. Джон узяв кілька пляшок і шматок сітки. На перший день це було небагато, але й не зовсім погано.

Він повернувся до свого так званого «табору» з усіма здобутками. Взяв великий пальмовий листок і розклав на ньому все, що зібрав. Пляшки він планував використати для збору води, але для цього потрібно було або йти вглиб острова, або знайти скелі, на яких уночі міг збиратися конденсат. Утім, це було другорядне. Насамперед Джону слід було зробити якийсь помітний сигнал.

Яскравих речей у нього не було, вогню — теж, як і мобільного телефона, що потонув у морі під час падіння. Тож довелося обрати найпростіший варіант. Джон зібрав шматки деревини й сухий хмиз та виклав на березі велике слово HELP. Це мало б привернути увагу хоча б із повітря.

Втім, було дивно: за цілий день над островом не з’явилося жодного літака. Кораблів теж не було видно.

Але ж це був лише перший день.

Наближався вечір.

Джон знову пішов уздовж берега й приблизно за десять хвилин помітив дві досить високі скелі, з яких, хоч і небагато, але стікав конденсат. У нього було дві літрові пластикові пляшки та кілька шнурків із риболовної сітки, яку він раніше розплів на тонкі мотузки.

Він зав’язав вузлик на одному кінці шнурка й помістив його всередину пляшки, а інший кінець просунув у щілину в скелі, де накопичувалася волога. Шнурок поступово намокав, і вода по ньому повільно стікала всередину пляшки. Процес був повільним, але це було краще, ніж нічого.

Після цієї виконаної місії Джон поспіхом вирушив до свого «табору», бо живіт уже зводило від голоду, і думки про їжу не давали спокою. Швидко чимчикуючи берегом острова, він мимоволі згадував друзів і сім’ю. Їхні обличчя виринали одне за одним, ніби хтось навмисне перегортав спогади.

«Напевно, вони всі так хвилюються», — подумав Джон, і від цієї думки в грудях на мить стало важче.

Нарешті він дістався табору. Джон витягнув ті шість мідій, які встиг назбирати, й, трохи вагавшись, спробував першу.

«Фу!» — майнуло в голові. — «Яка гидота».

Він ніколи їх не любив і не розумів людей, яким подобався цей смак. Але це був не той випадок, коли можна перебирати їжею. Друга мідія вже здалася не такою огидною, а якби ще було трохи лимонного соку, щоб перебити присмак, — можна було б навіть удавати, що це вечеря. Останню мідію Джон їв уже повільно, майже з дивною зосередженістю, наче гурман, який звикає до нового смаку.

Тим часом навколо непомітно опустилася темрява. Під однією з пальм він розклав сухе й свіже пальмове листя, яке зміг знайти, і просто на ньому вмостився, намагаючись надати цьому всьому вигляду ліжка. Джон не міг заснути. Він лежав із заплющеними очима, прислухаючись до звуків джунглів — шурхотів, трісків і незрозумілих нічних голосів, від яких тіло раз у раз напружувалося.

До того ж думки не давали спокою. Йому раз по раз здавалося, що він удома, у звичній тиші цивілізації, і все, що сталося, — лише дивний сон. Але кожен новий звук швидко повертав його до реальності. Лише під кінець ночі, виснажений і знесилений, Джон таки провалився в уривчастий, неспокійний сон.