Я знову — я

Наступні дні минали як в тумані. Школа — ніби на автопілоті. Люди щось говорили, сміялися, питали… А я просто кивала і йшла далі. Усередині все було порожнім.

Я не заходила в переписку з Сандрою. Не тому, що не хотіла — просто не могла. Її останнє "бувай" стояло перед очима кожного разу, як я брала телефон.

Вона більше нічого не писала. І я теж.

Здавалося, серце просто зламалось. Навіть не тому, що вона пішла — а тому, як вона це зробила. Раптово. Різко. Без жодного шансу. Без права на помилку.

Я згадувала всі наші вечори, наші змагання, жарти, нічні розмови, сміх… Усе це зникло. Наче й не було. І найбільше боліло те, що, можливо, для неї це вже й не має значення.Удома я лежала на ліжку й прокручувала в голові всі моменти. Шукала, де саме ми зламалися. Може, я справді надто вимагала. Надто трималась за неї. Надто боялася втратити.

А вона просто втомилась.Мені було дуже важко бачити її, але не говорити з нею.

Я намагалася триматися, не опускати руки. Але згодом почала помічати, як усі відвернулися від мене.

"Я залишилась одна…" — ці слова звучали в голові кожного разу, коли я проходила повз знайомі обличчя, що тепер дивилися повз.

Настав день фіналу з волейболу. Ми з Сандрою все ще не спілкувались. Я бачила її — і мені було боляче. Боліло дивитись, як вона сміється вже з іншими, не зі мною…

Як раніше.

Мене стискало всередині. Було важко зосередитись на грі. Через це мене посадили на лавку. Замість мене вийшла інша.

Але команда все ж виграла — ми зайняли третє місце. Це мало б бути круто.

Але я не могла радіти. Я бачила, як Сандра святкує. А я? А я просто стояла осторонь.

Мені було важко ходити до школи. Мені було важко без неї.

Та одного дня я вирішила: досить. Я маю рухатися далі.

Я пішла на волейбол — серйозно. Знайшла секцію, де ще набирали. Почала ходити на тренування. Спочатку — в дитячу групу. Там я викладалася на повну. У гру вкладала все, що накопичилося в мені: образи, біль, мовчання.

Це стало наче моїм порятунком.

З кожним тренуванням ставало трохи легше. Я майже не згадувала про Сандру.

Потім тренерка підійшла до мене після заняття й сказала:

— Ти дуже добре стараєшся. Видно, що ти ростеш. Хочеш спробувати себе у групі для дорослих?

Я була щаслива. Це було для мене досягнення. Немов знак — я можу більше. Я погодилася.

Спочатку було дуже незвично. Я нікого там не знала. Але я вчилась, грала, розвивалася. Там, на майданчику, я втрачала себе — ту, що сумувала, плакала, чекала. І знаходила нову — сильну, зосереджену, справжню.

Я думала тільки про гру. Про техніку. Про перемоги.

І вже більше не думала про Сандру.Минали тижні. Я продовжувала тренуватись. Уже не як втеча від болю, а як щось своє. Моє місце. Мій простір. Я навіть познайомилась із кількома дівчатами з групи, ми час від часу переписувались після тренувань. Вперше за довгий час мені було не страшно знайомитись з новими людьми.

Здавалося, я вже навчилась жити без неї.