Вона була єдиною

Наступного дня я прокинулася з важким відчуттям всередині. Телефон мовчав. Жодного повідомлення від Белли. Зазвичай вона щось скидала ще зранку — якусь дурницю, мем, або просто: “Вставай, соня.” А зараз — тиша.

Я не писала теж. Вперше за довгий час між нами зависло якесь мовчання, яке не здавалося тимчасовим. І хоча всередині мене все кричало “помирись”, я мовчала. Вперше мені здавалося, що я маю на це право.

У школі ми бачилися, але майже не говорили. Вона сиділа з іншими, я — з Сандрою. Моменти, коли наші погляди перетиналися, були короткими, порожніми. Ніби ми обидві робили вигляд, що нічого не сталось. Але насправді — сталось. І це було неприємно.

Сандра намагалася якось згладити ситуацію:

— Ну, Белла, знаєш яка вона — поривчаста. Зараз кричить, а потім за п’ять хвилин обійме.

— Та знаю, — сказала я, — просто набридло, що завжди я винна. Завжди я маю щось виправляти.

Мені не хотілося знову принижуватись і перша писати. Але водночас я розуміла, що Белла важлива. Що вона — частина всього мого. Наших вечорів, наших дурнуватих історій, наших перших “заробітків”. Без неї стало порожньо.

Через кілька днів, коли ми з Сандрою знову пішли працювати, Белла не прийшла. Вперше. Вона навіть не написала. Ми роздали листівки мовчки, якось не так весело, як завжди. Я постійно дивилась на телефон.

Ми так і не почали спілкуватися знову. У школі бачилися, але не говорили один з одним. І я зрозуміла: це не просто образа. Це — кінець.

Ми з Сандрою вирішили: якщо Белла ще хоче дружити — вона напише. Якщо ні, значить так і буде. Ми нічого не писали, не говорили. Час минав. Ми не помирилися. Ну, значить — не хоче.

Потім ми дізналися, що вона знайшла нову роботу й уже працює там. Звичайно, ми сумували за нею, але це був її вибір.

А ми з Сандрою продовжували дружити, працювати, проводити час разом. Усе було добре. Ми почали краще спілкуватися з Ліндою й Хлоєю. Хлоя — не зовсім та, з ким мені хотілось би бути близькою, але іноді вона була нормальною.

У школі якраз почалися змагання з волейболу. Ми з Сандрою обожнювали цю гру. Це було наше хобі. А ще наш клас потрапив до списку учасників — ми були щасливі. Хоч грали не надто професійно, але щиро старалися. Зібрали команду, тренувалися щодня.

І ось — наші перші змагання. Ми дуже хвилювались, боялися провалу. Але… ми виграли! Пройшли у фінал! Це були незабутні емоції — захват, тривога, радість. Ми були щасливі.

Та з часом я почала помічати, що Сандра якось змінилася. Вона стала мовчазною, віддаленою. Все менше спілкувалась зі мною. Я переживала. Бо вона залишалася для мене єдиною…

Одного вечора я не витримала. Написала їй:

— Сандра, привіт. Слухай, у нас якесь дуже дивне спілкування останнім часом. Ти ніби віддаляєшся від мене…

— Привіт… Ти про що?

— Я бачу, як ти себе поводиш. Я не розумію, що сталося. Все ж було добре!

— Міла, що ти таке кажеш? Я не можу постійно з тобою бути, в мене теж є свої проблеми!

— Проблеми?.. Чому ти не говорила мені?

— Може, не хотіла? Не думала про це?

"Не хотіла говорити… мені?" — ці слова застрягли в мені, як скалка. По щоках потекли сльози.

Я почала писати їй ще — просити пояснень, намагатися зрозуміти. Сльози лилися сильніше. Мені було страшно. Кожне її нове повідомлення — як ніж у серце.

Я написала:

— Сандра… якщо ти не хочеш більше зі мною спілкуватися — просто скажи…

— Не хочу.

Ці два слова зламали мене.

Я заплакала ще сильніше. Почала просити її, благати:

— Будь ласка, не кидай мене… Пробач, якщо я щось зробила не так. Я все виправлю. Тільки не кажи так…

— Ні, Емілія. Пробач… Я втомилась від цього всього. Бувай.

Я сиділа, дивилася на те повідомлення, не могла зупинити сліз. Мені було боляче. Я винуватила себе. Навіщо я написала це? Навіщо зачепила цю тему? Могло бути все, як раніше. Могли просто мовчати, але поруч. А тепер — я втратила її.

Вона була останньою, хто залишався поруч. Єдиною. І тепер — навіть її немає.