і знову я не та

Батькам я не хотіла одразу розповідати — думала, будуть проти цього всього. Тому довго мовчала. Але зрештою треба було сказати, бо звідки в мене з’являються гроші?

Одного вечора, коли всі вже повернулись із роботи, я зайшла до них і вирішила розповісти:

— Мам, тату… слухайте, я тут працювати трохи почала… Але не хвилюйтеся, це не щось серйозне — просто листівки роздаю з дівчатами. Пару годин працюємо, і все. Платять, до речі, нормально.

— Працюєш де? — здивовано запитала мама.

Я все розповіла: де, як і з ким. Хотіла, щоб вони не хвилювались.

— Ну, якщо тобі подобається — працюй. Але, будь ласка, не забувай про навчання. І молодець, що наважилась! — з посмішкою сказала мама.

Я була дуже здивована, що вони сприйняли це нормально. Навіть не були проти.

Ми працювали майже щодня. Але настала зима, і стало важко стояти кілька годин на морозі. Тож ми час від часу заходили погрітись у торговий центр на кілька хвилин, а потім знову виходили працювати. Було дуже холодно, але ми знали, що за нами ніхто не слідкує. Тому згодом ми з Сандрою просто залишались у центрі, сиділи там, а листівки потім просто викидали. Те, що залишалось — віддавали, нібито роздали.

Беллі така ідея не подобалась, через це ми часто сварилися. Зрештою домовилися: працюємо пів години — і пів години гріємось. І так по черзі. Але все одно було важко. Сандра навіть хворіла інколи через холод.

Та ми старалися. Бо у Белли скоро мав бути день народження, і ми з Сандрою збирали їй на подарунок. Одного дня ми домовилися, що під час роботи Сандра якось відволіче Беллу, а я швидко збігаю в магазин подивитися подарунок.

І от Сандра повела Беллу до вітрини, а я побігла в магазин. Дивилась, що можна купити, прикидала ціни — і тут дзвонить Белла:

— Алло, Міла, ти куди зникла?

— Таа… я тут біля туалету стою.

Насправді мене там не було — я взагалі була на іншому кінці магазину.

— А, ну добре. Ми якраз туди йдемо.

Я швидко побігла до туалету й стала чекати, ніби все так і було. Коли вони підійшли, Белла запитала, чому я не сказала, що йду. Я щось придумала, якось «відмазалася». Ми вийшли надвір. Белла йшла попереду, а ми з Сандрою — позаду. Я почала тихо розповідати їй ідеї для подарунка.

Але тут обертається Белла і каже:

— А ви що там шепочетесь?

— Таа, нічого, просто за школу говоримо, нецікаво, — відповіла я.

— А чому мені не кажете?

— Та, Белла, не хвилюйся. Ми не за тебе, — сказала жартома Сандра.

Здавалося, все вляглося. Ми стояли, курили на вулиці, я гортала інтернет у пошуках подарунку, і тут Белла запитала:

— Що ти там дивишся?

— Та просто переписуюсь з кимось, — відповіла я.

Але вона наполягала:

— Мені не подобається, що ви щось приховуєте від мене. Це ненормально!

— Ми? Ми нічого не приховуємо, чого ти? — здивовано відповіла Сандра.

— Справді? Я ж бачу, як ви весь час щось шепочетесь, як Емілія в телефоні сидить. Це нормально?

— Белла, ти чого? — запитала я.

— Я? Я нічого. Просто знаю, що ви готуєте мені подарунок. І мені не подобається, що ви це приховуєте. Я не люблю сюрпризи!

— Не любиш? — здивувалася Сандра.

— Так, не люблю! Краще скажіть одразу!

— Але тоді який сенс подарунка, якщо ти знаєш, що це?

— Та, Боже, Емілія, великий сенс! Задовбали! Не треба мені ваших сюрпризів! — крикнула Белла.

Я почала їй пояснювати, що ми ж хотіли як краще, що це ж для неї. Але вона все одно сердито відповідала, що я — погана подруга, якщо навіть не знаю, що їй подобається. Що я думаю тільки про те, що зручно мені.

Ну да, ну да… Власне, так і було.

Ми посварилися. Я висловила їй усе — і про старі образи, і про те, як вона поводиться зі мною. Вона замовкла. До кінця дня зі мною не говорила. Ми віддали листівки, розійшлися по домівках. І досі вона мовчала.

Ну, якщо вона не говорить зі мною — то і я не буду.