Маленька справа, велике відчуття

Йшов час. Здавалося, ніби все стало трохи краще. Ми, як і раніше, проводили час разом — гуляли, веселилися. Все було супер. Звичайно, траплялися сварки, непорозуміння, але я намагалася сильно не ображатися через це.

Якось одного осіннього дня ми сиділи в класі й почули, як наша однокласниця щось говорила про роботу — начебто там беруть навіть підлітків. Нам стало дуже цікаво, тож ми підійшли й запитали:

— Та, там просто потрібно роздавати листівки від магазину. Платять, звісно, небагато, але нормально. І навіть не питають, скільки вам років — можна спокійно працювати в будь-який день.

Нас дуже зацікавила ця ідея, бо ми давно хотіли хоча б щось типу роботи. Я взяла в неї номер, і того ж дня ми йому написали:

— Доброго дня, я Емілія. Хотіла б запитати, чи потрібні вам ще люди на роздачу листівок?

Він довго не відповідав. І тільки під вечір надійшло повідомлення:

— Доброго вечора! Так, звичайно, потрібно. Коли зможете прийти?

Я була здивована, що все так швидко. Типу — просто можеш прийти, і все. Я одразу написала дівчатам, показала, що він відповів. Вони сказали, щоб я спитала, чи можна з подругами. Я так і зробила:

— А можна з подругами працювати?

— Так, можна. Але максимум двоє.

— А якщо нас троє?

— Вибачте, я оплачую тільки за двох. Ви, звичайно, можете працювати втрьох, але платити я буду лише за двох.

Я швидко написала дівчатам: що робити, якщо він платитиме тільки за двох? Ми вирішили, що працюватимемо втрьох, а те, що він платить за двох, будемо ділити на трьох. Звісно, це була не геніальна ідея, бо й так платять небагато, а тут ще й ділити. Але ми все одно погодилися.

Ми обрали день, коли можемо прийти, і я йому написала:

— Добре, тоді ми будемо працювати втрьох. Ви можете оплачувати за двох. Ми зможемо прийти завтра. Підходить?

— Добре, домовилися. Тоді чекаю вас завтра о 16:00. Підходить?

— Так, підходить. Добре, тоді до завтра!

Наступного дня ми зібралися трохи раніше, ніж домовлялись. Було трохи хвилювання — все ж таки наша перша «робота», хоч і неофіційна. Ми зустрілися біля зупинки, як домовились, трохи перешіптувались, сміялись, але було відчуття відповідальності — ніби стали трохи дорослішими.

О 16:00 до нас підійшов чоловік — років тридцяти п’яти, у темній куртці, з пакетом у руках. Він привітався і сказав:

— Ви троє? Ну що ж, тоді ось ваші листівки. Працюєте тут, біля торгового центру. Головне — не кидайте їх будь-де, і щоб не сварилися з охороною.

Ми взяли ті листівки, поділили між собою й стали по різних куточках біля входу. Спочатку було якось ніяково — підходити до людей, щось говорити. Але з часом стало легше. Декому ми навіть усміхалися, жартували між собою, і години пролетіли швидко.

Коли стало вже темніти, чоловік повернувся, забрав залишки листівок і дав нам гроші. Не багато — але на троїх, як і домовлялися. Ми подякували й почали збиратися додому. По дорозі ділилися враженнями: кому що сказали, хто як реагував, і загалом — нам навіть сподобалося.

— Ну що, дівчата, ми — офіційно працюючі, — жартувала Белла, махаючи грошима.

— Ага, тільки батькам не кажіть, — сміялась я, — бо скажуть: "Що це ви по листівках роздаєте, краще б уроки вчили".

І хоч це була дрібниця, але ми тоді відчули, що можемо щось робити самі. Маленький крок, але для нас він значив багато. Не заради грошей — заради відчуття, що ми вже не просто школярки, а трішки доросліші.