Вибір без вибору

Я довго не могла заснути. Думала тільки про цей день. Стільки всього сталося, і все це зробила я. Але не можу вирішити це остаточно… Я розуміла, що мені потрібно зробити вибір, але просто не могла розібратися в собі.

«Якщо я залишусь одна — мені буде погано. Але якщо повернусь до них, то й з ними мені теж буде важко… Та, можливо, після цього все стане краще? Може, ця ситуація піде нам усім на користь, і ми зрозуміємо ціну одне одного?» — задумалась я. І вирішила.

Я дуже мало спала — всього годин чотири, мабуть. Зранку було важко вставати, але я розуміла, що треба — дівчата чекають на мою відповідь.

Я побачила кілька повідомлень від Сандри. Вона дуже хвилювалася за мене, питала, чи все добре, як я там, і все таке. Але відповісти їй чомусь було дуже важко...

Я зібралася з думками, силами — і вийшла на вулицю. По дорозі в школу в голові прокручувала слова, які хотіла їм сказати:

— Сандра, Белла... Ви круті, справді. Мені весело з вами, але іноді ви робите мені боляче — самі того не помічаючи. Я вас дуже люблю й ціную, але хочу не боятися говорити про те, що мене турбує. І щоб у відповідь не чула: «Емілія, в цьому нічого такого немає, ми жартуємо». Навіть якщо це жарти — не на постійній же основі. Я хочу мати голос. Я вас дуже люблю, тому не можу просто піти…

Тут мої думки перебила Лілі — ми зустрілися біля світлофора. Вона виглядала щасливою й радісною — біля неї все ніби цвіло. З нею було приємно перебувати поруч. До Лілі в мене завжди було добре ставлення. Вона ніколи не робила мені нічого поганого — як і я їй. Тому наше спілкування завжди було легким. По дорозі до класу ми говорили, і вона розповідала про вихідні, як веселилася з друзями, і ще щось...

Я аж забула про те, що мала сказати дівчатам. Усе просто вилетіло з голови.

І ось я заходжу в клас. На мене одразу падає погляд Белли й Сандри. Вони сиділи за нашою партою і чекали на мене.

У мене аж руки трохи почали тремтіти — наче мене скувало. Я не знала, що казати, як поводитись. Я йшла до парти і дуже хвилювалася, що буде далі.

Я підійшла, привіталась із дівчатами, поклала рюкзак на підлогу й сіла. Вони дивилися на мене так, ніби в мене щось було написано на лобі. Я вирішила поводитися, як завжди, тому запитала:

— Чого ви так дивитесь на мене?

— Міла, може, ти щось скажеш? — озвалася Сандра.

— А що я маю сказати? Я ж привіталась з вами.

— Емілія, що ти вирішила? — втрутилася Белла.

— Нуу… як сказати… Якщо я вже привіталась із вами і сіла тут, то, мабуть, уже вирішила, — відповіла я з посмішкою.

— Емілія, так ми спілкуємось далі??? — дуже стривожено запитала Сандра.

— Ну звісно! Куди я від вас піду, — сміючись, відповіла я.

У Сандри аж посмішка з’явилася на обличчі, і вона обійняла мене. Белла теж трохи усміхнулась і обняла нас. У той момент я почувалася живою. Було дуже приємно відчути від них хоч трохи любові…

Після обіймів щось ніби тріснуло в мені.

Не зовсім зламалося — скоріше розірвалося на дві частини. Ззовні я посміхалася, ніби нічого не сталося, але всередині мене розривало. Було таке відчуття, що я зробила не вибір, а поступку. Наче погодилась на старе, бо боялась невідомого.

І коли ми сиділи знову всі разом, сміялися з якихось дурниць, я вже не могла відчути себе повністю "тут". Мій сміх був справжній, але короткий. Моя посмішка — щира, але втомлена.

— Емілія, ти якась не така… — прошепотіла Сандра під час уроку.

— Та все нормально, просто не виспалась, — відповіла я автоматично, навіть не обернувшись.

Але в голові звучало інше:

"А якщо я просто більше не така, як раніше?.. А якщо я вже не хочу бути тією, яка завжди мовчить і терпить?.. А якщо мені більше не вистачає просто “дружби”, де мене не завжди чують?..

Увечері я повернулася додому, кинула рюкзак у кут і лягла на ліжко обличчям у подушку. Хотілось кричати. Але я знову мовчала.

У повідомленнях було знову щось від Сандри. І навіть від Белли. Вони скидали меми, які мали б розвеселити. І, можливо, колись би так і сталося. Але зараз мені хотілось одного — щоб хтось не просто написав “ти окей?”, а побачив, що я не окей, навіть коли мовчу.

Телефон випав із рук. Я лежала й дивилась у стелю.

Мені здається, я нарешті починаю розуміти, чого хочу.

Не просто “бути з ними”. А бути з тими, з ким я можу бути собою.

І, можливо, це зовсім інші люди. А може… це просто нова я.