Точка повернення

Пролунав дзвінок на телефоні. Я зупинилася, подивилася на екран — дзвінок був від дідуся. Він дуже рідко телефонує, і саме в такий момент — і дзвонить. Я довго не думаючи підійшла до телефону, витерла сльози й підняла слухавку.

— Емілія, сонечко моє, привіт! Як ти? Так давно не дзвонила...

Я намагалася говорити спокійно, щоб дідусь не запідозрив, що щось не так.

— Привіт, дідусю. В мене все супер. А в тебе як справи?

— Ой, у мене все добре. От тільки щойно з міста приїхав додому. А в тебе голос якийсь... Наче ти плакала. Точно все добре?

— Так, так, усе добре. Просто трохи втомилася. Все супер, не хвилюйся. Краще розкажи, що в тебе нового?

— Я дуже радий, що в тебе все добре. Я так сумую за тобою. Сподіваюся, ти скоро приїдеш...

У його голосі я чула тільки щирість. Від цих слів хотілося плакати, але я стримувалася, щоб він не хвилювався. Я була така рада його чути, що навіть забула, чому я тут...

Ми говорили десь хвилин десять. Після розмови мені справді стало краще.

Я сіла, закурила сигарету й почала думати:

> “Напевно, це так мало статися. Якби не дзвінок від дідуся — я би вже лежала десь на землі... Напевно, це був якийсь знак. Значить, мені не потрібно це робити. Раді дідуся. Він мене любить, цінує — більше, ніж хтось інший. Значить, у мене ще є привід жити!”

Поки я думала, мені почали дзвонити по кілька разів Белла, Сандра, Джессіка. Але я не хотіла з ними говорити — просто ігнорувала. Я встала, подивилася на небо й вирішила: моє життя дорожче, ніж те, щоб губити його через якихось "друзів". Вони не варті цього.

Я загасила сигарету й побігла на вулицю. Вирішила, що я варта кращого. На обличчі з’явилася посмішка. Я наділа навушники, увімкнула свою улюблену музику й пішла додому. Бачила, що мені багато разів писали Сандра і Белла, але мені було все одно — не хотіла поки з ними говорити.

Я прийшла додому, зробила собі чай і сіла, дивлячись у телефон. Повідомлення, пропущені дзвінки… але я просто не знала, що їм відповісти. Я вже майже вирішила все закінчити — а тепер сама не знаю, чого хочу.

Я сиділа з чашкою чаю в руках і дивилася на екран. Повідомлення від Сандри:

"Емілія, що сталося? Чому ти не відповідаєш? З тобою все добре?"

Від Белли:

"Емілія, я не розумію, до чого це повідомлення. Що сталося? Відпиши, будь ласка!"

Я зібралася з думками й відповіла тільки Сандрі:

"Зі мною все добре. Все, що я написала — це те, що мене турбує. Я більше не хочу це терпіти. Далі — вибір за вами."

Сандра прочитала повідомлення майже одразу й зателефонувала мені.

— Емілія, що сталося?

— Все добре, — спокійно відповіла я.

— Ні, не все добре. Ти пишеш це повідомлення, виходиш із групи й зникаєш на кілька годин. Ти вважаєш це нормально?

Я розгубилася. Не знала, що сказати. Усередині наче виріс ком, сльози самі потекли по щоках...

— Емілія, ти тут? — запитала Сандра.

— Так, так, я тут... Просто не знаю, що сказати. Це були емоції. Я втомилася, розумієш?

— Емілія, ти плачеш? Що з тобою? Я нічого не розумію...

І тут я почула на фоні голос Белли:

— Дай мені телефон, я з нею поговорю.

Сандра передала слухавку.

— Емілія, ти можеш це пояснити нормально?!

— Я... я просто втомилася від цього всього. Мені боляче, розумієш? Я хочу з вами дружити, правда... Але більше не витримую.

— Якщо тобі було неприємно — чому ти мовчала? Чому нічого не сказала? Ми ж друзі!

— Я боялася... Далі — вибір за вами.

— А ти сама чого хочеш? — запитала Белла.

— Я не знаю. Я хотіла все закінчити... Але зараз вже не знаю. Наче й не хочеться. Мені з вами класно, правда! Просто я заплуталась... Пробачте...

Я хотіла покласти слухавку — не могла вже говорити. Сльози текли рікою, в горлі стояв ком, через який було важко вимовити хоч слово. Всередині все розривалося... Але раптом Белла сказала:

— Ми зараз прийдемо. Ти вийдеш — і ми нормально поговоримо.

— Ні, не треба. Не приходьте, я не зможу вийти...

Я й справді не змогла б. Було вже пізно — батьки б не відпустили. Та й я не змогла б дивитися їм в очі...

— Емілія, ми не хочемо припиняти дружбу з тобою. Але нам важливо зрозуміти — чого хочеш ти?

— Я поки не знаю, що відповісти... Давайте поговоримо завтра. Мені потрібен час.

Я поклала слухавку. Руки тремтіли. Я розгубилася й більше не розуміла, чого хочу сама...