З любов’ю, Емілія

Я почала більше думати про це: чи буде так краще для мене? Але згодом зрозуміла — так буде краще для всіх. Я більше нікому не заважатиму... Вперше я серйозно замислилась, що це — єдиний вихід.

Я намагалася поводитися, як завжди. Звісно, з Беллою нічого не змінилося — вона, як і раніше, ставилася до мене максимально жорстоко. Мені було дуже неприємно, але я не хотіла знову про це говорити. Хоча були й моменти, коли мені з ними було весело...

Одного дня ми вирішили випити — просто розслабитися, добре погуляти. Ми з Сандрою сильно напилися, поводилися дуже активно, робили купу дурниць. Белла майже не пила, але чомусь почала злитися саме на мене — нібито я надто активна, і це її дратує. Почала говорити, що я всіх дратую, що веду себе жахливо, щоб я нарешті заспокоїлася:

— Еміліє, мені соромно за тебе. Ти поводишся, як дура!

Ці слова дуже мене образили. Я не могла зрозуміти: чому вона завжди лише до мене так? Ми ж з Сандрою разом веселилися! Чому знову винна я? Знову я всім заважаю... Знову всім соромно за мене...

Я сіла, замовкла. Потім Белла підійшла і сказала:

— Боже, Еміліє, що ти сидиш така надута? Псуєш все своєю кислою фізіономією.

Знову я не така. Знову не вгодила. У чому моя проблема?..

Я прийшла додому й знову плакала. Знову я "не та", знову я "погана". Це точно кінець. Я більше не можу. Ще й з батьками сварюся майже щодня... Їм не вгодити, нікому не вгодити. Я більше не витримую...

«Покінчити з собою»... Здається, ця думка справді не така вже й погана. І, можливо, це станеться.

Я всю ніч плакала, ніяк не могла заснути. Думала тільки про це… і вирішила.

Наступного дня я спілкувалась із дівчатами — типу нормально.

Оскільки вдома нікого не було, я зібралася і вийшла на вулицю.

Дівчата кликали зустрітися, але я сказала, що не можу — справи. Вони, здається, повірили й не ставили зайвих питань.

Поки я йшла на наше улюблене місце, де ми завжди гуляли разом, я багато думала: чи варто це? Але я вже йшла туди, і якби зараз передумала — це було б несправедливо до самої себе.

Я прийшла. Піднялась на останній поверх.

Сіла на балконі, звісивши ноги вниз. Я була на 17-му поверсі. Було страшно. Але найстрашніше — це не висота. Найстрашніше — люди, які поруч зі мною…

Я почала згадувати всі хороші моменти, що пов’язані з цим місцем. Взагалі все хороше згадувалося. Почала плакати, кричати. Було нестерпно боляче. Але головне — страшно.

Я не хотіла все ось так просто закінчити.

Та я розуміла: назад дороги немає.

Я взяла телефон, зайшла в наш спільний чат і написала:
 

«Я дуже вдячна за всі емоції, які пережила з вами. Мені було з вами весело.

Мені все подобалось. Я відчувала себе живою поруч із вами.

Але зараз… я відчуваю себе нікчемною. Нікому не потрібною.

Я втомилася терпіти те, як ви до мене ставитесь. Як ви зі мною поводитесь.

Я справді думала, що все стане краще. І тому чекала. Терпіла.

Але краще не стало. Це — кінець.

Сподіваюсь, Белла, тобі більше ніхто не заважатиме.

З любов’ю — ваша подруга, Емілія.»
 

Я відправила це повідомлення, одразу вийшла з групи, щоб не бачити, що вони відповідатимуть.

Відклала телефон, встала… і просто дивилася в небо.

Було важко усвідомлювати, що один крок — і все.

Я зібралася, подивилась вниз і… зробила крок уперед.