Остання крапля

Я намагалася тримати це в собі. Нікому нічого не говорила. Мовчала — як завжди.

Але довго мовчати я не могла... Та кому я могла це сказати? Мені просто потрібно було виговоритися. Поділитися тим, що я відчуваю. Сказати, що мені неприємно… боляче…

Я вирішила: треба поговорити. І найкраще — з Джессікою. Може, вона зрозуміє. Допоможе.

Сандрі я не могла довірити це. Тим паче — Беллі. Тож я сподівалася, що Джессіка мене вислухає…

Я розповіла їй усе, що мене турбувало. Як мені важко. Як я більше не витримую. Як я не відчуваю себе щасливою…

— Еміліє, не парся через це. Все пройде, стане краще! Тобі б краще з Беллою поговорити про це.

— З Беллою? Ти жартуєш?.. Я не можу. А якщо все стане ще гірше?

— Та ні, я так не думаю. Просто Белла така людина — емоційна. До неї треба звикнути, і все.

— Я старалась звикнути… але мені боляче. Ти розумієш?

— Так, розумію. Але треба щось із цим робити. Не помирати ж через це, ахахах, — засміялася Джессіка.

“Помирати?..” — подумала я.

Це слово несподівано зависло в голові. Але я одразу прогнала цю думку… чи намагалася прогнати.

Ми довго не говорили — як завжди, вона була з Дереком. Зайнята.

Я знала, що не зможу сказати це Беллі. Мені було страшно.

Та замість мене це зробила Джессіка. Хоча я її просила: "не говори нікому."

Чому вона так вчинила?

Наступного дня до мене підійшла  Белла, і сказала все, що я говорила Джессіці. Її слова були повні претензії — наче це я завдала їй болю.

— Чому ти жалієшся Джессіці?! Нишком ниєш їй, а мені не можеш сказати прямо в очі?

— Я… я просто не знала як… Я боялася.

— Боялася?! Як завжди! Боже, Еміліє, коли ти вже навчишся говорити все в обличчя, а не за спиною?! Якщо щось не подобається — говори!

— Я не знаю… Пробач…

— Як завжди — нічого не знаєш. Боже, не можу на тебе дивитись. Ти тільки всім псуєш настрій! — крикнула вона й пішла.

Того дня ми майже не говорили. Може, перекинулися кількома словами — не більше.

Я знову винуватила себе.

Знову все зіпсувала.

Знову сказала, що мене турбує — і ми посварилися.

Чому я просто не могла мовчати?.. Чому знову “нию”?.. Чому?..

День минув, як і всі інші. Плакала. І знову в голові крутились її слова:

“Ти тільки всім псуєш настрій.”

Цього разу мене накрило сильніше, ніж будь-коли.

Я не впізнавала себе.

Мене трусило. Сльози текли без зупину. Я не могла дихати. Не могла навіть слова сказати.

І тільки тоді я згадала ті, ніби-то випадкові, слова Джессіки:

“Не помирати ж через це.”

Я ніколи раніше не думала про таке.

Але в той момент… я замислилася.

Може, справді краще просто зникнути?

Щоб більше не заважати.

Не псувати нікому настрій.

Просто... зникнути.

Я так втомилася від цього всього.

І думка “покінчити з собою” вперше не здалась страшною. Вона здалась — єдиним виходом.