Невже це дружба?

"Змінитись?.. Чи варто це — заради когось? Чи потрібно це мені?.." — замислилася я.

Я старалася змінитися. Стати кращою версією себе.

Перестала щось відчувати до когось, для мене на першому місці стали друзі. Мені не потрібен був ніхто... типу якогось хлопця.

Я почала гнатись лише за дружбою, принижуватись — аби нікого не втратити, аби хтось був поруч.

З того часу, ніби, я помирилася з Джессікою, але вже не було так, як раніше.

Белла почала ставитися до мене якось холодно, навіть жорстко... Але я все терпіла, не хотіла створювати конфлікт. Та всередині відчувала біль.

Вона дедалі частіше принижувала мене просто заради власного задоволення й навіть не помічала цього. А я — посміхалась, сміялась... удавала, що все добре.

Але щойно приходила додому — плакала.

Усередині мене все розривалося. Біль лише посилювався...

"Невже я цього хотіла?.. Терпіти це?.. Щоб об мене витирали ноги?.. Заради цього я змінилася?.."

Я просто хотіла вірити, що це — справжня дружба. Але, здається, це було не так… хоча я щиро хотіла вірити.

Сандра... здавалося, що добре до мене ставилася. Але водночас — ні.

Може, вона просто поводилася так, аби уникнути конфліктів? Аби все було спокійно?

Я вже й не знала, що в цьому всьому було справжнім...

Зовні здавалося, що все добре — ми сміялися, проводили час весело. Але в окремі моменти я бачила, що це не так.

Все виглядало... несправжньо.

Белла все частіше зривалася на мене. Говорила погані слова про мене, кричала... постійно повторювала:

— Ти нічого не розумієш у цьому житті!

І тоді я згадувала, як так само мені казали батьки.

Невже історія повторюється?.. Тільки вже не з батьками?..

Кожен мій день виглядав однаково:

Я сиділа з ними, сміялась, все терпіла — їхні слова, поведінку, ставлення.

А ввечері вдома — плакала, кричала, благала себе більше не терпіти. Молилася, щоб це все вже скінчилося...

Але щоранку прокидалася — і знову все спочатку.

Я просто хотіла друзів. Просто не розуміла... нічого.

А потім... прийшов момент, коли я почала ставити собі запитання не про них — а про себе.

Хто я? Чого я хочу? Чому дозволяю собі таке ставлення?

Я зрозуміла — я загубила себе.

У прагненні бути потрібною, бути «дружньою», я забула, яка я насправді.

Мене зламали — поступово, м’яко, не словами, а тишею після них…

Терпіння стало звичкою, біль — фоном, а посмішка — маскою.

Одного вечора, коли знову сиділа на підлозі, у сльозах, у повній тиші, я просто прошепотіла:

«Досить…»

Це було тихо, навіть не впевнено — але щось усередині ніби відгукнулося.

Вперше за довгий час я не запитала себе, як вчинити, щоб нікому не було погано.

Я запитала: що потрібно мені, аби мені стало добре?..