Мовчати, щоб не зруйнувати

Я якось перестала вірити в кохання. Перестала вірити, що воно справжнє… Може, я просто ще не зустріла таку людину, яка би по-справжньому полюбила мене? Але я просто… перестала в це вірити.

Звичайно, Джессіка з Дереком згодом помирилися, і вона знову зникла. Ми вже навіть перестали цьому дивуватись — усе було очевидно: для неї Дерек завжди на першому місці. Але, з одного боку, її можна було зрозуміти… А з іншого — їй що, справді так важко виділити хоча б один день для нас? Невже це так складно?

Якось мене це по-справжньому розлютило. Вона наче зовсім забула про нас. Навіть про мене. І в один день ми трохи посварились. Я, не стримавшись, сказала те, що давно тримала в собі:

— Джессіка, ти тільки й вмієш нити про Дерека, який він поганий! А сама яка? Ти навіть не можеш виділити нам якихось клятих кілька годин, щоб провести час разом!

— Та я не можу! Я завжди з Дереком, я не хочу його образити… — відповіла вона.

— Образити?! А на нас тобі байдуже?! Це ж теж нас ображає! У тебе тільки Дерек! Ти нікого більше не бачиш, окрім нього!

— Та, Боже, Еміліє! Тобі цього просто не зрозуміти! Ти ніколи цього не зрозумієш! З тобою жоден хлопець не зможе бути, бо ти лише й робиш, що вимагаєш уваги, думаєш тільки про себе, хочеш, щоб усе було так, як зручно тобі! Запам’ятай: тебе НІХТО, ніколи не полюбить! — крикнула вона у трубку й скинула виклик…

Мене ці слова дуже зачепили. Але ж я не просила багато… Я просто хотіла, щоб усе було як раніше. Невже це так багато?

Невже вона права? Невже я справді така? Невже й справді ніхто ніколи не зможе мене полюбити?.. Може, вона й права… Може, мені потрібно змінитись…

Я кілька днів не виходила з дому. Відключила всі сповіщення, не відповідала на дзвінки. Мама щось питала, намагалася дізнатись, що сталося, але я лише мовчки ховала очі. У голові крутилась одна думка: “Може, Джессіка сказала правду?..”

Я встала перед дзеркалом і довго дивилась на себе. Ні, не на зовнішність — на себе. На очі, в яких більше не було блиску. На губи, що давно не усміхались щиро. На плечі, які вже втомились тримати чужий тягар.

Я знала, що більше не хочу жити чужими очікуваннями. Не хочу виправдовуватись за те, що почуття — це не слабкість. І якщо мене колись полюблять, то лише тоді, коли я сама себе прийму.

Я ніколи не гналась за коханням. Мені це якось було… нецікаво. Якщо я й кохала, то завжди мовчки. Як-от із Алланом.

Я розуміла: ми не могли бути разом. Це було неможливо. І тому все, що я відчувала, ховала глибоко всередині. Я навіть не могла поділитися цим із найближчими друзями. Мовчала, бо боялась — боялась осуду.

Адже Беллі теж подобався Аллан. Вона завжди говорила про нього із сяйвом в очах. Як я могла зруйнувати це? Зізнатися — означало зрадити її. Зрадити нашу дружбу.

Тому я обрала мовчання. Це було найменш болісне з усіх можливих рішень.