Любити мовчки

З того часу ми почали гуляти всі шестеро, проводили багато часу разом, збиралися у Сандри вдома, пили алкоголь майже кожен день.

Оскільки в Джессіки з Дереком було все добре, то у Белли з Алланом все було важко. Вони взагалі не могли спілкуватися, у них не було спільних тем, вони завжди мовчки сиділи. Але ми знали, що вони подобаються одне одному, тільки Аллан і Белла нічого з цим не робили.

Ми з Сандрою почали якось зводити їх разом: більше запрошували гуляти, заводили розмову, щоб вони могли хоч якось спілкуватися. І згодом я зрозуміла, що мені наче починає подобатися Аллан.

Я почала помічати, що ми з ним частіше спілкуємося. У нас з'явилися спільні теми, ми завжди жартували один з одним, з ним ніколи не було сумно.

— Але чому я вважаю, що він мені подобається? Може, він просто хороший друг?..

Я намагалася не думати про це, але з кожною нашою зустріччю я все більше розуміла, що насправді він мені починає подобатися. Звісно, я розуміла, що не можу бути з ним, бо Беллі він теж подобався. Я намагалася заглушити ці почуття до нього.

Одного дня я не змогла вийти гуляти, бо батьки майже заперли мене вдома і сказали:

— Ти тільки й думаєш про гулянки, краще б щось вдома зробила!

Я була дуже зла на них, бо не хотіла залишатися вдома!

— Ну да, ну да, може, я просто не хочу бути в цьому домі!! — крикнула я і хлопнула дверима перед їхнім носом.

Звісно, батьки ще щось кричали на мене, але мені було все одно. Я одягла навушники і слухала свою улюблену музику.

Якось ввечері мені подзвонила Сандра, дуже щасливим голосом:

— Емілі, уявляєш, я тільки що зробила це!! — радісно сказала вона.

— Ти про що? — здивовано запитала я.

— Я тільки що зводила Беллу і Аллана!

— Як це так?

— Ми гуляли втрьох, і я зробила вигляд, що мені треба додому. І вони пішли гуляти вдвоєм! Я трошки пройшлася за ними і бачила, як вони йшли й розмовляли, нарешті!!!

— Ого, ти молодець! — я була дуже щаслива, але всередині відчувала щось неприємне, наче я цього не хотіла.

— Дякую! Як думаєш, в них все вийде?

— Я сподіваюся, що вони будуть разом.

— Я також сподіваюся. Добре, Емілі, я вже підходжу додому, до завтра!

— Так, добре, бувай!

Я довго думала після цієї розмови. Здається, я була рада, але в середині відчувала біль, наче я цього не хотіла. І тут я зрозуміла, що насправді я серйозно закохуюсь в нього.

Наступного дня я прокинулася з важким серцем. Було якесь дивне відчуття — ніби все навколо змінилося, хоча зовні все залишалося таким самим. Я намагалася себе заспокоїти, мовляв, головне — щастя друзів, і якщо Белла з Алланом будуть разом, то це правильно… Але серце стискалося щоразу, як я про це думала.

Ввечері ми знову зустрілися всі разом. Белла світилася від щастя, а Аллан... Аллан був як завжди — усміхнений, спокійний, трохи сором’язливий. Але коли наші погляди зустрілись, я побачила в його очах щось незрозуміле — ніби він сам не до кінця розумів, що відбувається.

— Привіт, Емілі, — сказав він тихо, коли ми залишилися на хвилинку наодинці.

— Привіт, — відповіла я, намагаючись не показати хвилювання.

— Як ти? Ти якась задумана останнім часом...

— Все нормально, просто трохи втомилася, — збрехала я.

Він мовчки кивнув, але погляд не відводив. Було відчуття, що він хоче щось сказати, але стримується.

Цього вечора я ще раз переконалася — я по-справжньому закохалася в нього. І як би я не старалася це приховати — це ставало тільки гірше. Я бачила, як Белла щось радісно йому розповідає, як сміється з його жартів, і мені здавалося, що все всередині мене рветься на частини. Я посміхалась, робила вигляд, що все добре, але всередині — була буря.

І тоді я зрозуміла, що далі так тривати не може. Я повинна щось зробити. Але що саме — сказати Аллану правду? Відступити і назавжди забути про свої почуття? Або просто спостерігати збоку, як він щасливий не зі мною?..