Юність без правил

Після того дня Сандра почала частіше кликати нас гуляти. Ми вчотирьох збиралися: у неї вдома, в нашому місці... Тепер ми ходили лише разом — я, Белла, Джессіка і Сандра. Здавалося, Джессіка почала краще ставитися до Сандри. Або це була лише гра…

Моя нова компанія була далекою від образу "хороших друзів". Але тоді мені було байдуже. Вони приймали мене такою, якою я є. З ними я могла мовчати, могла злитись, могла бути собою — і ніхто не засуджував. Навпаки — вони, здавалося, розуміли мене краще, ніж рідна мати.

Ми часто прогулювали уроки, ходили в підвали, курили, іноді навіть крали щось із магазинів — просто заради адреналіну. Мені було все одно, спіймають нас чи ні. Бо найбільший страх — жив у моєму домі.

Я почала повертатися додому в нетверезому стані. Звісно, батьки все це бачили, але не могли з цим упоратись. Я перестала їх слухати. Робила все навпаки — те, що їй боліло. Але мені було байдуже. Я хотіла, щоб їй було неприємно. І мені вдалося. Ми з мамою почали часто сваритися, кричати одна на одну. Я тільки те й казала, що вона “не розуміє мене”, й ішла з дому. Часто чула, як вона плаче… але чомусь це мене веселило. Я вважала, що роблю правильно — вона повинна відчути те, що я відчувала все своє дитинство.

Звісно, іноді мені ставало її шкода. Але знаючи, як вона поводилась зі мною раніше, ця думка швидко зникала.

Настала середина весни, вже скоро літо. І тут Джессіка знайомиться в інтернеті з хлопцем на ім’я Дерек. Він був на два роки старший за нас. Йому можна було все — він робив, що хотів. Я йому заздрила. Його мама дозволяла йому гуляти до пізна, у нього вже було кілька татуювань — не банальних, а дивних, навіть особливих.

У Дерека був друг — Аллан. Він був трохи інший, не такий, як Дерек. Більш закритий, але водночас веселий, активний, завжди розповідав смішні жарти, з яких ми реготали.

І от… Джессіка взяла на зустріч до Дерека Беллу. А чому не мене? Я ж була завжди поруч. Навіть тоді, коли всі були проти Джессіки. Але я не звернула на це увагу.

Дерек прийшов на зустріч із Алланом, Джессіка — з Беллою. Звичайно, Дереку сподобалась Джессіка — не сперечаюсь, вона була гарною. А от Аллану, здається, сподобалась Белла. І Беллі він теж сподобався. Але в них усе було складно…

Я тоді нічого не знала. І Сандра також. “Але чому Джессіка не сказала мені нічого?” — думала я. Зрештою, я якось про це забула.

Через кілька днів мені подзвонила Джессіка:

— Емілія, привіт! Ти зараз вдома?

— Привіт, Джессіка! Так, вдома. А що?

— О, супер! Я тут біля твого будинку — виходь скоріше! — вона говорила дуже весело.

— О... ну добре, зараз вийду.

Я швидко почала збиратись. І коли вже підходила, побачила, як вона стояла й обіймалася з якимось хлопцем…

— Ем... привіт, Джессіка…

— Привіт-привіт, Емілія! Як у тебе справи?

— Все... супер. Бляха, Джессіка, хто це? Я взагалі нічого не розумію!

— Ахахах, це Дерек, не хвилюйся. Це… ну, типу мій новий хлопець.

— Хлопець? — здивовано перепитала я.

— Ну так. А що?

— Та нічого… Чому ти мені нічого не сказала? І давно ви знайомі?

— Ой-ой, Емілія, заспокойся! Якось забула... Ну, ми знайомі десь кілька днів…

Я мовчала. Стояла просто навпроти неї й не могла зрозуміти, чому мене раптом виключили з її світу. Я ж завжди була поряд. Завжди.

— Ну, пішли кудись посидимо, — сказала вона, ніби нічого не сталося.

Ми пішли вдвох із Джессікою й Дереком. Я відчувала себе зайвою. Вони сміялися, шепотілися про щось своє, ділилися якимись жартами. Мене це різало зсередини. Я навіть не могла пояснити, чому — чи тому, що втрачала подругу, чи тому, що відчувала, як мене просто використовують. Знову.

Після тієї зустрічі я кілька днів не відповідала на її повідомлення. Навіть Сандра помітила, що я стала якоюсь закритою. Вона написала мені:

“Ти нормальна? Чи щось трапилось?”

Я довго дивилась на екран і не відповідала. Мені було важко. Ніби хтось витягнув із мене все тепло. Я не знала, кому можу довіряти. Не знала, чи варто знову пробувати тримати когось поруч.

Наступного тижня я вирішила піти на наше місце сама. Без них. Принесла стару куртку, сіла на знайоме вікно на останньому поверсі, з якого видно вечірнє місто. І тільки тоді зрозуміла — я звикла до шуму, до компанії, до хаосу. А коли залишилась наодинці — стало страшно.

Можливо, я сама створила навколо себе цю стіну. Можливо, вони всі такі, бо я сама шукала таких людей.

Але чи хочу я так далі?