Між дружбою і лицемірством

Звичайно, ця ситуація швидко забулася… ну, принаймні, для неї. Але точно не для мене. Після цього ми, як і раніше, спілкувалися. Я все одно виконувала все, що вона просила... Але чому? Чому я знову терплю це все? Невже вона була права?.. Це якесь прокляття — завжди принижуватись і миритись із таким ставленням до себе?

Я просто хотіла справжніх друзів. Тих, хто буде поруч, підтримає тоді, коли мені це справді потрібно. Хотіла, щоб мене цінували. Напевно, саме тому я й терплю. Але, мабуть, мені не судилося дізнатися, що таке справжня дружба…

Хоча в моєму житті були Джессіка й Белла. З ними я почувалась як удома. Вони стали мені як рідні… ну, я так думала.

Ми, як завжди, "зливали" Сандру, щоб піти до Джессіки. Сандра, звісно, бачила наші спільні фото в соцмережах. Якось вона запитала:

— А чому ви не кличете мене гуляти з Джессікою?

Я не очікувала такого питання і навіть не знала, що сказати. Просто мовчки дивилась на неї, думаючи, як відповісти так, щоб не образити. Але тоді втрутилась Белла:

— Та ми взагалі не домовляємось про зустрічі, воно якось само виходить.

— А чому не дзвоните, не пишете? Я ж можу в будь-який час прийти…

Ми з Беллою переглянулись і замовкли. Атмосфера стала напруженою. Я нарешті сказала:

— Ми просто не думали про це… Ми сьогодні поговоримо з Джессікою, і якщо вона не буде проти — обов’язково покличемо тебе.

Сандра глянула на мене трохи з розчаруванням, але сказала:

— Я б дуже хотіла також з вами гуляти…

Того дня ми з Беллою якраз збирались святкувати 8 березня з алкоголем у Джессіки. Сандра про це, звісно, не знала. Після школи ми знову йшли всі разом, і Белла почала діяти:

— Слухай, Сандро, ти не проти, якщо ми з Емілі трохи пройдемось удвох? Нам потрібно дещо обговорити.

— Удвох? Ви щось приховуєте від мене?

Я одразу напружилась — боялась, що вона образиться.

— Ні, ні, просто це щось особисте. Ми тобі все розкажемо трохи згодом, — виправдовувалась я.

Сандра не здавалася:

— А чому не можна зараз?

Белла вже трохи роздратовано сказала:

— Ми просто повинні це обговорити тільки вдвох. Це серйозно.

Сандра опустила голову й сказала:

— Ну, добре. Я сподіваюсь, ви мені все розкажете завтра. Бувайте…

Ми з Беллою пішли до Джессіки. Дорогою я думала: чому я так ставлюсь до Сандри? Чому знову тягнусь до інших, а сама раню тих, хто хоче зі мною дружити? Я ж справді хотіла спілкуватися з Сандрою. Але тепер... я її раню, навіть не помічаючи цього. Це мене турбувало. Але думки швидко розвіялись, бо ми вже зустрілись із Джессікою, купили алкоголь (їй продавали без питань), і попрямували в наше місце — покинутий будинок в іншому районі. Ми піднялись на верхній поверх — там було красиво й тихо. Сиділи, говорили, сміялись, курили, пили…

І тут я згадала про Сандру. Розповіла все Джессіці. Вона одразу відповіла:

— Сандра? Ні, не хочу, щоб вона була тут. Вона мені не дуже подобається.

Белла підтримала:

— Згідна. Вона як та п’явка. Ха-ха-ха!

Ми всі розсміялись… і вирішили: Сандрі тут не місце.

А потім я замовкла і подумала: чому я їх підтримала?.. Я ж сама не знаю, чого хочу. Чому я така лицемірна? В обличчя говорю одне, а за спиною — зовсім інше. Це я?.. Невже справді я така?..

Ввечері, коли я повернулась додому, все ще відчувала якусь тяжкість. В голові крутилися слова Сандри: «Я б дуже хотіла з вами гуляти…» І її сумний погляд. Я намагалася заглушити це все сміхом, цигарками, алкоголем… але воно не зникало. Ставався якийсь внутрішній конфлікт — ніби я сама собі зраджую.

Наступного дня у школі Сандра підійшла до мене, як завжди щиро, ніби нічого не сталося.

— Ну що, поговорили з Джессікою?

Я мовчала. Мені було соромно дивитись їй в очі. Але знову сказала неправду:

— Так, говорили… Але вона не дуже себе добре почувала, тому нікуди не ходили…

Я відчула, як Белла позаду кидає на мене короткий погляд. Я вже не розуміла — вона дивиться з підтримкою, чи з осудом. Чи, може, їй просто все одно.

Сандра кивнула, злегка усміхнулась:

— Ну нічого, наступного разу...

І знову — щирість, відкритість, бажання дружити. А я стояла і думала: «Що я роблю? Навіщо я так? Хто я в цій історії — жертва, чи вже сама стаю такою, як Лінда?»

Мене почало тягнути до себе. Я вже не знала, хто я серед цих людей, і чому я дозволяю себе втягувати в таку "дружбу". Чи варті Джессіка й Белла того, щоб заради них відштовхувати людину, яка справді поруч? Чи не стала я такою ж, якою боялася стати — холодною, жорсткою, фальшивою?

І найстрашніше: мені здавалося, що в цьому всьому я потроху гублю себе.