Було весело, поки не стало боляче

Відтоді я тусувалася з Джессікою. Вона залишалася в нашому селищі у бабусі, поки її мама та брат поїхали назад до міста, де вони жили. Джессіку залишили, бо вона дуже просилася — ну, і зрештою їй дозволили.

Ми бачилися кожного дня після школи й разом проводили час. Звісно, Лінда ставилась до цього якось негативно, але нічого прямо не говорила. Вона почала більше спілкуватися з Хлоєю, і в школі вони теж часто були разом. Ми з нею також спілкувались, але вже не так тісно. Із Сандрою ми, як і раніше, сиділи разом, нормально ладнали. З Беллою теж було добре, але з нею якось душевніше, чи що.

Одного разу Белла запитала, чи можу взяти її з собою на зустріч із Джессікою. Я погодилася, але сказала, що спершу запитаю в Джессіки. Вона, звісно, була не проти. Тоді ми з Беллою придумали план, як разом вирватися до Джессіки на вихідних. Тим паче, я мала відсвяткувати день народження з дівчатами.

Ми трохи посиділи разом і почали вигадувати привід, щоб піти раніше — типу, терміново додому, бо справи. Лінда все зрозуміла з півслова, бо теж кудись збиралася. А от Сандра нічого не второпала— чому це ми так раптово йдемо. Ми почали на ходу вигадувати якісь відмазки, говорили всяку маячню:

— Ой, там мама просто просила сходити з нею в магазин, сьогодні треба щось купити.

— Сьогодні? Не можна завтра? Я просто хотіла з вами побути...

Я розгубилась і не знала, що сказати. Але Белла швидко втрутилася:

— Та може, там щось справді термінове. Завтра побачимось, не проблема.

Вона наче з мене вантаж зняла. Але їй теж треба було якось піти — і тут їй пощастило: у неї є молодший брат, за яким вона часом доглядає. Сандра про це знала, тому Беллі було легше:

— Ну добре, тоді до завтра. Белла, а ти? Я сподіваюся, ти залишаєшся?

— Ой, ні, я ж обіцяла мамі з братом посидіти... Ти ж знаєш, я сьогодні вже говорила. Пробач.

Так, Белла заздалегідь натякнула Сандрі, щоб не викликати підозри, чому раптом їй потрібно додому.

— Аа, точно. Ну, добре тоді. До завтра!

Ми швидко розійшлися. Я зробила вигляд, що йду додому, а сама побігла вулицями до школи. Белла йшла разом із Сандрою, бо їм було по дорозі, але в неї шлях далі, тому біля будинку Сандри вони попрощалися — і Белла теж побігла до школи.

Ми зустрілися, і вже разом побігли до Джессіки. Бігли як могли, бо часу залишалося мало, а мені скоро треба було додому. Прийшли до її будинку — вона вийшла, радісна, що нас бачить. Ми пішли сидіти в під'їзд — на вулиці було холодно. Курили, сміялися, говорили про все на світі. Нам утрьох було весело.

Це було зовсім не так, як із Ліндою в школі. Вона завжди ставилася до мене якось криво. Постійно намагалася мене зачепити, сказати щось погане чи принизити — аби лише їй було смішно...

Одного разу ми, можна сказати, побилися. Вона кинула в мене пеналом — я вже не витримала. Скільки можна це терпіти? Що я — груша для биття? Чому мене можна принижувати?

Я втомилась. Почала відповідати, кидати у відповідь. Вона налетіла на мене, почала бити по спині. Я вдарила її в обличчя — не спеціально, просто не побачила, куди потраплю. Вона розлютилася ще більше й почала мене пхати, кричала:

— Емілія, ти невдаха! Ти тільки й вмієш терпіти! Не смій зі мною так, бо буде ще гірше!

Я теж відповіла, звісно. Хоча, чесно, у її словах була доля правди. Я справді довго все це терпіла. Дозволяла їй усе. І єдине, що я тоді хотіла — просто вбити її. Бо я так старалася з нею товаришувати, а вона бачила в мені тільки "невдаху"...

Я тоді довго не могла заспокоїтись. Начебто все вже закінчилось, а всередині все одно щось крутило. Я ж не хотіла з нею сваритись… просто в якийсь момент стало нестерпно. Скільки можна мовчати й робити вигляд, що все добре, коли тебе щодня принижують?

Іноді я думала: може, якби я була іншою — тихішою, покірнішою — то Лінда б залишалась моєю подругою? Але потім я згадувала, скільки разів проковтнула сльози, коли вона знущалась із мене. І розуміла — ні. Це не я погана. Це вона не знала, як бути нормальною подругою.