чому знову не я?

З тих пір моє оточення змінювалося багато разів. Мої погляди на життя теж змінилися — все стало інакшим. У нашому містечку почався вірус, який називали коронавірусом. Джессіка покинула нашу школу, переїхавши в інше місто. Не скажу, що ми якось налагодили спілкування — воно було нейтральним, просто перекидалися кількома словами, і все.

Мішель також пішла з нашої школи, бо переїхала. Саме за нею я сумувала найбільше, адже з нею та Ліндою я найбільше товаришувала. З ними я могла бути собою, могла робити що завгодно...

Коли школу зачинили на карантин, ми всі сиділи вдома. З Ліндою я почала спілкуватися менше — вона знайшла нових друзів і більше часу проводила з ними. Але в моєму житті з’явилась нова людина. Її звали Санда. Вона була дуже приємною, веселою, з нею я могла говорити про все. Вона стала для мене найкращою подругою.

Але, як завжди, у всьому є свій підступ…

Хлоя. Вона, напевно, завжди буде з’являтися в моєму житті, щоб усе псувати. Раптом почала активно спілкуватися з Сандою. Цікаво, чому так різко? Раніше вони майже не контактували, а тут — ні з того ні з сього. Дивна вона людина, звісно...

Під час карантину Санда жила в іншому місті, у бабусі, тому ми спілкувалися лише в соцмережах. І Хлоя — теж.

Якось нам повідомили, що через два тижні ми повертаємося до школи. Я дуже хотіла сидіти з Сандою за однією партою. Вона теж казала, що хоче цього...

Але напередодні вона написала мені щось, що мене шокувало:

— Емілія, привіт! Як у тебе справи? Я так рада, що ми ось-ось повертаємось до школи!

— Санда, привіт! У мене все добре, а ти як? Я теж дуже рада, що ми скоро зустрінемось і будемо сидіти разом!

— У мене теж усе добре. Але, слухай… я, напевно, не зможу сісти з тобою. Пробач…

Я не зрозуміла, чому. У нас усе було добре, ми не сварилися.

— Чому? Щось сталося?

— Та... Хлоя мені написала. Сказала, що хоче сісти зі мною. Вона, типу, була ближча до мене під час карантину…

Що?! Хлоя була ближча?! Це якийсь жарт? Чому знову вона?

Я не могла цього зрозуміти. Адже я була поруч кожного дня! Ми щодня говорили телефоном. Я чекала Санду, я старалася. І знову — я "не така", як усі. Знову вибір — не на мою користь.

Чому? Чому мені так не щастить з друзями? Я так старалась зберегти нашу дружбу...

І, як завжди, не все просто. Хлоя знову щось наговорила про мене. Знову всі відвертаються.

Чому вона псує мені життя?!

Я довго не могла заснути тієї ночі. Думки не давали спокою. Чому все знову пішло не так? Я згадувала наші розмови з Сандою — смішні моменти, наші плани після карантину, спільні сни про майбутнє. І тепер усе це... просто зникло?

Наступного дня я прокинулася з дивним відчуттям порожнечі. Здавалося, ніби хтось вирвав частинку з мене. Я дивилась на телефон, на наші переписки, і не могла повірити, що цього більше нема.

У школі стало ще гірше. Вони — Санда і Хлоя — сиділи разом. Сміялися. Спілкувалися так, ніби я ніколи й не існувала. Хлоя кидала на мене дивні погляди, ніби перемогла в якомусь змаганні. А я просто сиділа і мовчала. Горло стискалось, але я трималась. Бо я вже втомилась показувати слабкість.