Я не така як всі..

У 3 класі до нас перейшла дівчина на ім’я Джессіка. Вона була не така, як усі в нашому класі — дуже відкрита й легко знаходила підхід до кожного. Але чомусь вона не дуже хотіла спілкуватися зі мною. Я цілий рік спостерігала за нею, дуже хотіла подружитися, але вона — ні...

І тільки в 4 класі ми почали піклуватися одна про одну, разом ходили до школи, та й взагалі були нерозлий вода. Джессіка була улюбленицею всіх хлопців у класі — кожен другий хотів із нею зустрічатися. Але мене ніхто ніколи не обирав. Та я не засмучувалася — мені було байдуже.

— Еміліє, уявляєш? Мене сьогодні погуляти покликав сам Аллан! Не хочеш піти з нами?

— Ого, я так рада за тебе! Але, на жаль, у мене не вийде — мама не пустить. Ти ж знаєш...

— Ой, Емілі, та вистачить уже! Хоч один разочок — не послухай її, будь ласка.

— Джессіко, ти ж знаєш, я не можу... Пробач...

— Ой, Емілі, коли ти вже перестанеш її слухати?..

Я розуміла, що в цьому винна сама. Я боялася щось робити, але не могла ніяк це змінити.

Потім Джессіка почала більше спілкуватися з Лілі. Лілі була доброю, дуже веселою, і взагалі — кльовою, але ми з нею не мали тісного зв’язку. А тут Джессіка почала майже весь час проводити з нею. Зі мною вона майже нічим не ділилася. Я розуміла чому: бо я була не така, як вони. Я всього боялась. Я думала, вона мене розуміє... Але Джессіка виявилась ще тією маніпуляторкою — вміла користуватись людьми. Я це зрозуміла надто пізно, бо цінувала її дуже.

Ми вже перейшли в середню школу, і саме тоді я почала більше спілкуватися з іншими однокласниками. Я потоваришувала з Ліндою та Мішель. Ми почали разом прогулювати школу, тусуватись у підвалах, я вперше спробувала курити. Почала робити все те, що мені завжди було заборонено — лише для того, щоб позлити батьків.

Мої батьки навіть не здогадувалися, що я не з’являлася в школі по кілька днів. Та їм це і не потрібно було знати.

Тоді почалась нова глава мого життя. У нашій школі вже майже всі курили — я не була винятком. І от, напередодні Нового року, у школі в нас був солодкий стіл, зібрався весь клас із класним керівником.

У якийсь момент вона вийшла — потрібно було відійти хвилин на 15. І ми вирішили не втрачати часу: почали прямо в класі курити електронні сигарети. Ми відкрили вікна, щоб не було запаху. Але раптом не встигли їх зачинити — і в клас увійшла вчителька.

— Я не зрозуміла: чому вікна відкриті? На вулиці ж холодно!

Ми всі переглянулись — не знали, що казати. Тоді Мішель сказала:

— Та… мені жарко стало, от ми й вирішили провітрити.

М-да, нічого кращого я не чула... На вулиці — мінус 15, а нам, бач, жарко. Ну, придумала... Але треба було якось викручуватися з цієї ситуації.

Звичайно, наша вчителька нам не повірила. Вона зрозуміла, що ми курили, але не знала точно, хто саме. І не мала способу дізнатися — так ми думали... поки не з’ясувалося, що один з тих, хто сидів із нами за столом, міг здати всіх класному керівнику...