моя історія життя

Моя історія починається з мого містечка Міннесота. Там я знайшла нову себе.

Всім привіт! Мене звати Емілія, але скорочено називають Міла або Лимон. Спитаєте, чому Лимон? Бо я та, яка завжди ходить з кислою гримасою — ну, так всі говорять.

Зараз мені 16 років, і я навчаюсь у 10 класі. Але за ці 16 років свого життя я пройшла дуже важкий шлях. Тож давайте почнемо з мого далекого дитинства, де тільки починалася моя історія.

Моя сім’я не була багатою, але при цьому на все вистачало. Моя мама, Катрен, працювала продавчинею у невеличкому магазині, а тато, Джексон, був автомеханіком. Вони були хорошими людьми... але не для мене.

Ви спитаєте — чому?

Бо з ними кожен день для мене був мукою. Я завжди була винною — тільки я. Я щось зробила не так?

Катрен:

— Емілія, чому я знову бачу тут безлад? Я ж, здається, зранку просила все прибрати!

— Пробач, мамо, я забула. Я сьогодні цілий день готувалась до школи. Я ж ось через кілька місяців іду.

Мама знала, що я дуже хотіла до школи, і робила все, щоб мене туди взяли — саме в ту школу, куди йшли всі мої друзі.

— І що? Тобі вже п’ять років, ти повинна все встигати. Невже це така проблема?! Як завжди — валялась, байдики била.

У принципі, мама все моє дитинство вважала, що я маю все робити сама. Їй було все одно, що я ще мала й багато чого не розуміла.

— Емілія, чому не зроблені уроки?! Чому я маю приходити після роботи і ще сидіти з тобою займатися?!

— Мамусю, пробач, я забула…

— А що ти ще забула? Може, я теж забуду про роботу — і всі будуть щасливі!

О, це були її улюблені слова. Тиск на жалість — це було її друге «я».

Моєму батькові, Джексону, було все одно до мене. Ну, поки мама не скаже йому щось.

— Емілія, ти мене дістала! Ти нічого не вмієш! Ти тільки ниєш і ниєш — я вже не витримую! Джексон, поговори з нею! Чи я дитину тільки для себе народила? Може, хоч трохи її повиховуєш?!

Ой, мій батько вмів мене "виховувати" дуже ясно і коротко. Його улюбленою справою було лише кричати й говорити, яка я нікчемність. У мами було так само — це було їхнє спільне хобі. Усе своє дитинство я боялася батька, бо варто було мамі щось йому сказати — і він ішов на мене, наче по мою душу. А так — він ніколи мене не помічав і не чув.

— Тато, дивись, який я малюнок намалювала! Це ми сьогодні в школі робили.

— Та-ак, дуже крутий малюнок… Йди краще покажи мамі.

Він ніколи на них не дивився. А якщо й дивився — йому було все одно.

За своє дитинство я навчилася: якщо ти плачеш — ти одразу покарана. Ніхто твої сльози витирати не буде. Ти маєш робити все сама. І вже в підлітковому віці я перестала показувати свої емоції, бо знала — це лише погіршить ситуацію.

Все моє дитинство будувалося на криках і приниженнях. Для них я була лише пішаком, яким можна керувати, як заманеться.

До 13 років мене не випускали гуляти з друзями, бо вважали, що я така безтолкова, що неодмінно кудись влізу. Та й загалом вони мені не довіряли. Їм здавалося, що мені взагалі нічого не можна доручити, бо я нічого в цьому житті не розумію.

І тільки коли я зрозуміла, що вони не хочуть мене слухати й розуміти — я перестала слухати їх. Я вирішила, що робитиму все їм на зло. Я захотіла, щоб вони теж страждали — так само, як і я. Я почала робити їм капості й зв’язалась із поганою компанією.