Розділ 50

Вже засинаючи в ліжку мені спало на думку, що я не хочу весілля і натовпу запрошених з фальшивими посмішками на обличчях.

- Алан, ти спиш?

- Угу, - почула у відповідь.

- Я не хочу весілля, - прошепотіла.

- Що? -схватився чоловік, ти ж погодилася. Сон його як рукою зняло.

- Ти не зрозумів, хочу заміж, а весілля ні.

- Які пропозиції? - полегшено відкинувся на подушки.

- Давай просто розпишемося і посидимо з рідними. Або тобі за статусом належить скликати весь Нью-Йорк на таку подію?

- Мені абсолютно плювати, кому і що належить. Головне, що хоче моя жінка, як вирішиш, так і зробимо.

- Добре, завтра скажу рідним.

- Алісо? А Михайло і правда п'є пиво з тією рибою?

- Так, у нас чоловіки люблять пити пиво з сушеною рибою.

- Може мені піти спробувати?

- Угу. Я чула, як чоловік встав і вийшов.

Коли ми прийшли додому, дядько Мишко сидів на кухні, пив пиво з рибою і дивився футбол. Алана призвело в ступор таке частування, і він ввічливо відмовився. Але зараз, мабуть, передумав і вирішив спробувати.

Безсонна ніч далася взнаки, і я заснула так і не дочекавшись його.

З ранку у квартирі було гамірно. Мама з бабусею щосили готували частування на вечір.

- З Днем народження, мамусю, - я підійшла й міцно її обійняла.

- Алан спить? - запитала бабуся.

- Так, хочу зварити йому каву.

- Мишко ліг під ранок, поки лягав, щосили нахвалював його і хвалився як приємно вони поспілкувалися. Про що вони могли говорити, не розуміючи один одного я так і не зрозуміла, - засміялася мама.

У двері подзвонили, і вона пішла відкривати. Повернулася з шикарним букетом квітів. Поки ми розглядали його і шукали листівку увійшов дядько Міша.

- Не зрозумів, -зупинився він на порозі.

- Я думала він від тебе, - здивувалася мама.

- Я замовив доставку на вечір, - промовив чоловік.

- Здається я знаю від кого він, помітила, як Алан переглядав в телефоні квіткові сайти, але не надала значення.

- Ось це зять! - вигукнув дядько Міша.

- Не називай його так, це незручно, - шикнула на нього мама.

- Е...тут така справа, - почала я тягнути слова. Загалом, Алан зробив мені пропозицію, вчора. Ось, - я витягла руку показуючи кільце.

- Ось це по-нашому, - схвально кивнув Михайло Володимирович, бабуся сплеснула в долоні, а мама розгубилася.

- Але ти ж казала, що ви тільки почали зустрічатися.

- Так, але я люблю його і хочу бути поруч. Не бачу сенсу відмовлятися від нього. Порадій за мене, мамо, він робить мене щасливою.

- Я рада, доню, справді. Просто все дуже несподівано.

Коли я принесла каву, Алан вже прокинувся. Я дістала скриньку, яку купила мамі й поклала в неї сережки.

- Квіти принесли, - я подивилася на чоловіка, що смакував каву.

-Угу, - я замовляв на ранок.

- Який ти уважний, -присіла біля нього.

- Я взагалі дуже непоганий хлопець, якщо мене не сердити, - прошепотів, цілуючи мене. –Адже ти будеш слухняною дружиною?

- Ні, навіть не сподівайся.

- Так я і думав, - підхопив мене на руки й притиснув до себе. І навіть не думай відмовлятися переїжджати до мене, -пригрозив, але я і не збиралася.

Мама звичайно ж розгубилася такому дорогому подарунку, але мені було помітно, як їй сподобалися сережки. Вона у мене обожнює прикраси, а особливо такі. Вона поки з побоюванням придивлялася до Алана, але неприйняття в її очах я не бачила.

- Куди ви посадите стільки гостей? -спитав Алан, коли ми вийшли на вулицю.

- Яких гостей? -розсміялася я, будемо тільки ми та ще мамина подруга з чоловіком.

- А навіщо ж стільки готувати? -зупинився чоловік. Ти бачила, скільки всього вони приготували?

- Це звичка, так роблять всі. Щоб гості не залишилися голодними, багато готують, а потім їдять ще три дні.

-Мені багато чого не зрозуміло, але в цілому подобається тут. Твої рідні приємні люди, але головне, що я з тобою. Скільки ми ще пробудемо?

- У великого боса, справи не чекають?

- Без тебе не поїду і не мрій.

- Ще два дні й поїдемо, потрібно замовити тобі квиток, - зітхнула я.

У мене два квитки з відкритою датою, місця поруч, - посміхнувся Алан. - Ти сумуєш?

- Так.

- Запросімо їх до нас. Наприклад, можна влаштувати відпочинок у Маямі й покликати наших батьків.

- У нас є такий вислів «Як за кам'яною стіною». Це означає бути під надійним захистом. Всі дівчата, які виходять заміж, мріють відчувати себе так за своїм чоловіком. А я так себе відчуваю ще з першої нашої зустрічі. Сама не знаю звідки це відчуття, але на підсвідомому рівні знаю, якщо знадобиться допомога ти будеш поруч.

- Це похвала, місіс Девіс?

- Я ще не заміжня, - підколола його.

- Своєю відмовою від урочистості, ти сама розв'язала мені руки. Як тільки прилетимо оформимо документи й назад дороги не буде.

- Зачинеш мене вдома?

- Я схожий на самогубцю, - вигнув брову чоловік. Не настільки я безстрашний, щоб йти на такий ризик. Ти себе в гніві бачила?

- Хто б говорив, - розсміялася я.

Коли з'явилися гості все було готове. Стіл ломився від страв, а іменинниця в новій сукні й сережках виглядала щасливою. Вечір проходив у приємній і затишній атмосфері. Алан постійно мене торкався і намагався весь час знаходитися поряд, я мліла поруч з ним. Думаю, всі помітили іскри, що літали між нами.

Коли подзвонили у двері я перекладала йому розповідь тітки Світлани про поїздку в Америку. Коли в кімнаті запанувала тиша я повернула голову і завмерла. На порозі власною персоною стояв Денис - мій колишній чоловік. Мама в паніці дивилася на мене. Рука на моєму коліні напружилася. Мені іноді здається, що він читає думки. Впевнена, Алан відразу зрозумів хто до нас завітав, адже Денис не відриваючись дивився на мене.

-Навіщо ти прийшов?

- Привітати Тамілу Вікторівну, - по-хамськи відповів мені.

- Думаєш тобі тут раді?

За столом усі мовчали. Не було ні звуку, навіть бабуся сиділа мовчки, спостерігаючи за цією сценою. Коли Алан піднявся, відсунувши стілець цей звук здався мені дуже гучним. Я помітила, що дядя Міша теж встав.

- Алан, -спробувала повернути чоловіка на місце.

- Сидіти, - гаркнув мені, але сів дядя Міша. Він обережно посунув маму і вказав колишньому чоловікові на двері. Тихенько прикрив їх за собою, і ми почули, як грюкнули вхідні двері.

Всі в одну мить звернули на мене свої погляди, я ж не знала куди подітися.

- Ну що ж ви сидите? - вийшла зі ступору бабуся. - Михайле, ти б нам налив шампанського, адже День народження.

Такого повороту подій я точно не очікувала. Коли ми були одружені, Денис не завжди пам'ятав про мамин день, а зараз його поява не лізе ні в які ворота. Хіба що йому хтось сказав про мій приїзд. Але хто? Я нікого не бачила.

- Мамо, бабуся вчора розповідала про Лєру, це її ми зустріли в магазині, вони...

-Так, -обірвала мене мама. – Вони живуть разом. Я дізналася про це тільки ти поїхала, але не хотіла тебе засмучувати.

Ну тепер хоча б зрозуміла її агресія в мою сторону. Чи відчуваю я щось до нього? Ні! Абсолютно нічого! Єдине, що мене напружує - це настрій мого чоловіка, як він поводитиметься було для мене загадкою. Знаючи Алана, нічим хорошим ця зустріч для Дениса не закінчиться.

Коли грюкнули вхідні двері й включилася вода у ванній я схопилася, але бабуся мовчки притримала за руку. Алан з'явився через п'ять хвилин, які мені здалися вічністю. Він з незворушним обличчям пройшов на своє місце, сів і обвів усіх нас поглядом. Я помітила збиті кісточки на його руці.

- В чому справа? -звернувся до нас.

В одну мить всі стрепенулися і зашуміли. Почали накладати собі салати й розхвалювати маму. Лише на обличчі бабусі я помітила посмішку, вона спокійно поклала Алану свого фірмового кролика і влилася в загальну бесіду.

- А торт буде? - запитав мене чоловік.

Я кивнула головою.

- Добре, люблю солодке, -підморгнув мені як нічого й не було.

І чому я не зустріла раніше цього чоловіка? Мабуть, він посланий мені в нагороду за жорстоке розчарування. Зараз я абсолютно не відчуваю суму, що так сталося. Про цей інцидент ми не говорили, ніхто з рідних не зачіпав цю тему.

Вранці ми відвезли бабусю додому. Вона провела детальну екскурсію для Алана, похвалилася своїм господарством і навіть напоїла теплим молоком. Тепло попрощавшись, рушили назад, завтра ми летимо додому.

- Я трохи змінив робочий кабінет, - повідомив Алан, коли ми їхали.

- Чому? Мені здавалося тебе все влаштовує.

- Вирішив розширити простір і поставити ще один стіл.

- Навіщо? -не розуміла я.

- А де ти будеш працювати? Мені звичайно подобається думка посадити тебе вдома, але ж це з рідні нездійсненної мрії. Так?

- Все вірно, - посміхнулася.

- Значить будемо працювати в одному кабінеті.

- І ти впевнений, що зможеш працювати в такій атмосфері?

- Ні, - серйозно відповів чоловік і ми розсміялися.