Розділ 47

- Алане, ти з нами? -виводить мене з роздумів Ділан.

- Вибач, що ти сказав?

- Кажу, звіти приніс. Подивишся чи будеш присутнім на нараді?

- Ні, не буду. Залиш, пізніше подивлюся.

- Добре. Аліса залишила замість себе свого секретаря. Уявляєш?

- Їй видніше. Що у тебе ще?

- Та ніби все.

- Можеш іти, я потім все подивлюся.

Двері зачинилися, а я втомлено потер скроні. Голова просто розривається від болю. Який дурень! Навіщо я це сказав? Не хочу її втрачати, але як вчинити теж не знаю. Спочатку хотілося наздогнати й відвезти додому, нехай навіть насильно. Добре, що стримався, такого скандалу в офісі Аліса мені точно не пробачила б.

Цілий місяць мене не покидало відчуття тривоги. Я знав, що цей момент настане. Думати, що Аліса відмовиться від поїздки було нерозумно. У мене дуже принципова жінка. Але чи моя вона? Від цих думок плавиться мозок.

Хочеться рознести кабінет й стерти все в попіл. Я сам винен у тому, що сталося. Своїм характером намагався придушити ту, яку люблю до божевілля.

- Долорес, виклич мені Ліззі...тобто Елізабет, зі звітом.

Коли дівчина стукає у двері я марно намагаюся знайти аптечку.

- Ви хотіли мене бачити? - підліток, а по-іншому назвати її складно, стоїть на порозі з текою в руці.

- Заходь, - киваю їй на стілець.

Дівчина сідає й уважно на мене дивиться.

- Що?

- Ви погано себе почуваєте?

- Голова тріщить, - автоматично торкаюся до скронь.

- Я зараз, - вилітає з кабінету не закривши двері.

Через декілька хвилин прилітає назад, важко дихає неначе бігла стометрівку. Ставить склянку з водою й подає пігулку. І чому мені не спало на думку попросити про це у Долорес. Туплю по повній.

- Спасибі, - відкидаюся на спинку.

- Ви хотіли побачити звіт? - цікавиться дівчина.

- Як просуваються замовлення? - питаю перше, що приходить в голову.

Сам не зрозумію навіщо її покликав. Мабуть, в надії почути що-небудь про Алісу.

- Добре, -впевнено киває і передає документи.

- Що це за начерки?

-Ой, вибачте, не те. Роблю нотатки для Аліси, щоб вона швидше розібралася, коли повернеться.

- А коли вона повернеться?

- Через тиждень, - здивовано протягнула дівчина.

- Зі звітом все гаразд, можеш іти додому.

- А нарада? - втупилася на мене.

- У мене немає питань до вашого відділу. Чи ти так вбралася, щоб просидіти годину на нараді?

- Ні, я йду в театр, -розпливлася в задоволеній усмішці.

- Ось і біжи, поки я не передумав.

Те, що Аліса збирається повернутися, дає мені шанс все виправити.

Одне слово і готовий бігти за нею не роздумуючи, але вона змовчала. Не покликала з собою, хоча могла, і я б погодився. Мене з'їдають ревнощі. Знаю, що це нерозумно, але думки що вона там може бачитися з колишнім чоловіком допікають.

Третій день сходжу з розуму. Аліса, напевно, вже прилетіла і радіє спілкуванню з близькими. Чи думає вона про мене? Розуміє, як мені кепсько без неї? Вдома зустрічає повна тиша, сиджу і тупо витріщаюсь в стіну. Нічого не хочу, хіба що напитися і ні про що не думати. Попереду вихідні, нудні й сірі без неї.

Алкоголь не рятує від думок. Чому я не сказав їй правду? Що люблю, ревную і боюся втратити. Таке коротке речення могло все змінити, а я злякався. Страх, що вона не відповість взаємністю, не дав відкритися перед нею.

Я зобов'язаний це сказати, навіть якщо вже пізно, і вона не відчуває того ж. Беру телефон і набираю повідомлення, щоб не будити.

Аліса

Мій приїзд повинен був стати радісною подією, але настрій залишав бажати кращого. Прилетіла я дуже рано, на вулиці ще було темно. Посидівши трохи в будівлі аеропорту, я налаштовувала на своєму обличчі усмішку і намагалася не думати про того, хто залишився в Нью-Йорку. Зрозумівши безуспішність свого заняття взяла таксі й поїхала додому.

Алан має рацію, я поки що не вважаю його квартиру своїм домом. За такий короткий термін відносин мені складно знову довіритися. Я побоююся, що набридну йому і знову буду страждати. У літаку я продумувала масу варіантів. Хотілося зателефонувати або написати, або зателефонувати Ліззі й ненароком дізнатися, як він. Але жодна думка не здавалася вдалою. Коли приїду, тоді й поговоримо, потрібно взяти себе в руки.

Сказати, що мама зраділа — це нічого не сказати. Вона була в захваті, коли побачила мене на порозі, навіть розплакалася. А мені хотілося пригорнутися до матусі щоб вона мене пожаліла, як в дитинстві. Добре, що мої сльози прийняли за сльози радості. Мені хотілося бачити Алана поруч, тоді б я була повністю щасливою. Думки покликати його з собою з'являлися, але я сама попросила не поспішати, тому відкинула їх. А зараз, стоячи в маминій квартирі мені не вистачає його як життєво важливого органу.

- Донечко, як добре, що ти приїхала, - захоплювалася мама, готуючи нам сніданок.

- Я не могла пропустити таку подію.

- Заразом і з бабусею побачишся, вона збирається приїхати.

- Я завтра сама її заберу. Ти ж знаєш нашу бабусю, буде тягти сумки думаючи, що ми голодуємо. Поїду на авто.

- Як Катюшка?

- Добре. Мені здається, вона ніколи не зміниться, як завжди, спритна і гостра на слівце.

- Треба було її теж покликати.

- Вона хотіла, але на роботі багато справ.

- Ти чудово виглядаєш, Алісо, тільки твої очі...

- А що з ними? - я намагалася здаватися веселою, але від мами нічого не сховається.

- Вони сумні, і червоні. Ти плакала?

- Просто втомилася, - я опустила погляд.

- Гаразд, не хочеш говорити не потрібно. Сподіваюся це не через Дениса, - сказала мама встаючи.

- Ні, мамо, про нього я точно не думала.

- Але про когось думала. Так, доню? Я ніколи не втручалася у твоє особисте життя, але якщо тобі потрібна порада, я поруч, - сказала і відвернулася до плити, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

Як приємно побувати в рідних краях, тут навіть повітря пахне по-іншому. Весь день я провела з мамою, ми закупили продукти до свята, і вийшло навіть умовити її придбати сукню. Вдень я відволікалася і менше думала про нього, але ніч — це якась мука. Сон не йде, в голові рояться думки. Скоро світанок, а я так і не зімкнула очей. Звук повідомлення розірвав тишу кімнати. Серце мало не вистрибнуло з грудей, коли я побачила ім'я відправника.

Алан: Ти мені потрібна як повітря! Пробач.

Мені здавалося, я можу задихнутися від такої радості. Хотілося співати й літати як птах в світанковому небі. Слідом прийшло ще одне повідомлення.

Алан: У мене є пом'якшувальні обставини, я боюся втратити кохану людину.

Не роздумуючи набираю відповідь.

Я: Я люблю тебе!

Думаю, після цих слів він зрозуміє, що ревнощі не мають сенсу. Через тиждень ми побачимося, я притулюсь до нього і більше нікуди не відпущу.

Коли дядя Міша прийшов додому з нічної зміни, я пурхала на кухні й готувала сніданок.

- Алісо, куди ти стільки млинців напекла? -розсміявся чоловік і схопив ще гарячий млинець.

- Настрій хороший, - посміхнулася йому. Зараз буду вас з мамою годувати.

- Міло, може нікуди її не відпустимо? -запитав дядько Міша, уплітаючи сніданок.

-Ой, Міш, думаю тут і без нас все вже вирішено, -задумливо подивилася на мене мама.

Дорога до бабусі зайняла майже годину. За час поїздки я обмірковувала слова, які скажу Алану при зустрічі. Уявляла, як обійму й уткнуся йому в груди, вдихну аромат його парфумів і відчую міцні руки на своїй спині.