Розділ 31

— Візьмімо перекусити? — запитав Алан, коли ми сіли в машину.

Він дістав другий куплений плед й закутав мене в нього, не слухаючи жодних заперечень. Дощ перестав себе стримувати. Небо сьогодні вирішило виконати місячну норму опадів, лило не перестаючи, стало холодніше й піднявся сильний вітер.

— Як хочеш, моя думка нікого не хвилює, — пробурчала й відвернулася до вікна.

В силу свого характеру я завжди намагалася заперечити, якщо щось робилося без моєї згоди. Навіть зараз, коли про мене піклується цей шикарний чоловік сиджу й бурчу. Він зупинився біля свого ресторану.

— Підеш зі мною?

Я похитала головою, краще в авто почекаю, а то завтра точно підуть чутки про нас. Повернувся він швидко з пакетом на виніс й загадковою посмішкою. Напевно, знову когось зустрів з колишніх, а в тому, що ця Дженніфер його колишня я не сумнівалася.

— Вгадай, кого бачив? — спитав, сідаючи за кермо.

— Катю? — більше у нас немає спільних знайомих й нічого іншого в голову не прийшло.

— Ні, ще варіанти, — знущався наді мною.

— Не знаю, — знизала я плечима.

— Елізабет! — задоволено видав.

— З Максом?! — вигукнула я.

— З хлопцем, — підтвердив Алан. — Посміхається йому, навіть мене не помітила, коли я повз них пройшов.

— Що ж робити, я так хочу на нього подивитися, — почала міркувати вголос.

— Навіщо? — здивувався чоловік.

— Як це навіщо? Адже цікаво, кому ми віддаємо Елізабет. Я за неї відповідальна.

— Пішли підійдемо, скажемо випадково побачили їх і подивишся.

— Ні, це не вихід, вона побачить нас разом й в понеділок весь офіс буде гудіти про нас.

— І? Тебе це турбує?

- Не хотілося б стати новиною дня, — чесно відповіла чоловікові. — А де вони сидять?

— Біля вікна, — не розумів до чого я веду.

— Якщо я пройду там, зможу їх побачити?

— Ти це серйозно? — розсміявся чоловік.

— Моя цікавість мене з'їсть, якщо я зараз поїду. Парасолька є?

— В багажнику, — приголомшено дивився на мене бос.

Я накинула капюшон й розкрила парасольку, повільно пройшлася біля вікон ресторану, спостерігаючи за відвідувачами. Ось вони сидять, Ліззі сидить спиною до мене, хлопець з посмішкою їй щось говорить. Симпатичний молодий чоловік з приємною посмішкою й добрими очима. Я зітхнула з полегшенням, можна бути спокійною за Елізабет. Хлопець помітив мою цікавість, і я швидко попрямувала до авто.

Коли я сіла Алан ледве стримував сміх.

— Смійся вже, — буркнула йому.

— Що побачила? — запитав, виїжджаючи на дорогу.

— Нормальний хлопець.

Ліззі у цьому місті одна й на всі вмовляння батьків повернутися не погоджується, хоче сама будувати своє життя. Я зобов'язана за нею спостерігати.

— І як ти це зрозуміла?

— По очам, вони у нього добрі.

— А по моїм очам що можеш сказати?

— Мені обов'язково відповідати? — Боюся моя відповідь йому зовсім не сподобається.

— Обов'язково, Алісо.

— Іноді твій погляд такий крижаний, що стає холодно. Від тебе потрібно бігти не озираючись.

— Плануєш втечу?

— Продумую план, — підтримала я, як мені здавалося, жарт.

— Навіть не сподівайся, знайду й замкну, — серйозно сказав чоловік, а я зрозуміла, що він не жартував.

В сірих калюжах відзеркалювалося місто, похмурий день змінився таким же похмурим вечором, люди з парасольками поспішали сховатися від негоди в затишних кафе і ресторанах. В таку погоду всім хочеться тепла й приємних зустрічей, насолодитися спілкуванням з рідними людьми або весело провести час у колі друзів. Ніхто не хоче залишитися самотнім у суботній вечір.

В будинку панувала тиша, лише стукіт дощу у вікно порушував цей спокій. Я з подивом виявила, що роботи просуваються швидше, ніж передбачалося. Все було встелене плівкою і скрізь стояли відра з фарбою, а хол більше нагадував склад будматеріалів. Алан оглянув робочий кабінет на першому поверсі й залишився задоволеним.

Я стояла біля вікна й дивилася на галявину перед будинком. Зараз все розрито та розмічено за проєктом. Дощ намочив землю, і вона перетворилася на чорну кашу, але я цього не помічаю. Я бачу, як ця темна галявина перетвориться в кінці, як розпустяться тисячі ніжних пелюсток і навіть чую їх чарівний запах.

— Що там? — спитав Алан, спускаючись з другого поверху.

— Сад, — посміхнулася я.

— Ти вже все вирішила? — він зупинився позаду мене.

— Залишилися дрібниці, я вже бачу цю красу. – Колись у мене теж був свій сад, — вирвалося у мене. Ця сира погода навіяла мені спогади. Алан мовчав, і я продовжила:

— Я полюбляда після дощу сидіти на лавці й вдихати п'янкий аромат квітів, або ввечері, коли запалювалися ліхтарі, спостерігати як ніжні бутони тюльпанів готуються до сну. Тепер хтось інший насолоджується цією картиною.

— Тобі хотілося б повернути те життя? — тихо запитали за моєю спиною.

— Ні, — без роздумів відповіла. — Я зроблю цей сад ще кращим. У цьому будинку буде жити щаслива й любляча сім'я. А після робочого дня й всіх домашніх турбот, уклавши дітей спати, їхні батьки сядуть на лавку обійнявшись й будуть слухати, як розпускаються нічні квіти.

— Він тебе сильно образив? — обережно спитав Алан.

— Стандартна ситуація, — сумно посміхнулася. – Він завжди хотів придушити мій характер й зробити покірним цуциком, а коли не вийшло, завів собі більш розуміючу жінку. Я таке не пробачила й подала на розлучення. От і все. За наполяганням подруги переїхала сюди й тепер допікаю свого боса. Я замовкла й спостерігала, як дощові краплі малюють візерунки на склі.

— Дженіфер була моєю дівчиною, — через час сказав Алан, і я затамувала подих, боячись сполохати його відвертість.

— Ми зустрічалися два роки, і я був готовий зробити їй пропозицію по закінченню університету. Але тоді я був, скажемо, не дуже заможним студентом, і вона з легкістю пішла від мене до мого заможнішого друга. Після цього у мене тільки один справжній й перевірений часом друг — Ітан. Як бачиш, в мене теж все банально, брехню й зраду ніхто не скасовував.

— Ти засмутився сьогодні? 

— Ні. Мені сподобалося, як ти їй відповіла про племінників, — було чутно, що він посміхнувся. — Полетиш зі мною? — запитав, доторкнувшись до мого плеча.

Я нахилила голову й потерлася щокою об його руку.

— Я хочу побачити цього сердитого й жахливого «лапочку», — посміхнулася, повертаючись до нього обличчям.