Розділ 30

Коли я спустилася Алан стояв біля авто та палив, не звертаючи уваги на скупі краплі, що летять з неба. Побачивши мене оглянув з голови до ніг й посміхнувся.

— Привіт, чудово виглядаєш.

— Спасибі, — подякувала я. Він допоміг мені сісти й сів за кермо.

— Куди поїдемо?

— Додому? — невпевнено запитала, інших пропозицій у мене не було.

— А може, подивимося як йдуть справи з будинком? — запитав чоловік, спрямовуючи авто на дорогу.

Сьогодні на ньому були темні джинси та толстовка, а мене Катюха одягла, як студентку на дискотеку.

— У вихідний робітників немає, але якщо хочеш, ми можемо подивитися.

Алан кивнув й розвернувся в потрібному напрямку. Він узяв нам кави в Старбаксі. Залишилося тільки закутатися в плед й дивитися, як стікають дощові краплі по лобовому склі.

— Ти змерзла? — запитав через деякий час, побачивши, як я зіщулилася.

— Трохи, сьогодні прохолодно.

— Вибач пледа у мене немає, ми забули його на пляжі, — посміхнувся чоловік. – Мені тепер доведеться купити такий самий Емілі, а я навіть не пам'ятаю, що на ньому було намальовано.

— Там були рожеві поні, здається, — посміхнулася у відповідь.

— Заїдемо? — він вказав на торговий центр, — допоможеш вибрати.

До торгового центру він вів мене за руку, коли ми піднялися на потрібний поверх, знову переплів наші пальці. На моє німе запитання лише знизав плечима.

— Щоб не втекла, як учора, або не загубилася, тут повно народу, — й повів мене, як маленьку.

У дитячому відділі очі розбігалися від розмаїття товарів, все таке яскраве, все грає та дзвенить, просто рай для дитини. Ми вибрали пухнастий плед в рожевих поні, майже такий як був  в Емілі.

— Вибери ще один, — попросив Алан.

— Я не знаю її смаків.

— Покладися на свій, я подивлюся щось Джеку, — він відійшов у відділ іграшок, а я, вибравши ще один дівчачий плед, попрямувала слідом.

На полицях сиділи ляльки одна прекрасніше за іншу, в яскравому одязі з рюшами, в ділових костюмах, бальних сукнях і з купою аксесуарів. Як дівчинка серед усього цього асортименту може вибрати щось одне? Я б точно не змогла.

Алан знайшов мене, коли я зависла на полицях з м'якими іграшками.

— Може взяти Емілі цього Єнота? — запитав у мене над вухом, чим налякав.

— Мені більше подобається кіт, спробуй який в нього м'який хвіст, — захоплювалася іграшкою.

— О ні, — розсміявся Алан, — з котом у них окрема історія. Коли Емілі було три, вони купили кошеня Мейн Куна. За два роки він вимахав і зараз більше схожий на маленьку рись, його навіть Річ побоюється.

Я розсміялася. Він такий милий, коли у доброму гуморі, хочеться затримувати на якомога довше такі миті.

— Ти смієшся, бо не бачила його лап, — Алан показав руками розмір котячої лапки, більше схожої на ведмежу.

— А діти його не бояться? — запитала крізь сміх.

— Цій обожнювачці тварин байдуже, вона сповиває його замість ляльок і називає Лапусею. Котяра тільки їй дозволяє з собою грати й кайфує від цього.  А одного разу, — не припиняв Алан, — вона притягла від подружки по сусідству собаку, вони ледве відібрали її та повернули додому, поки «лапусик» не побачив свою жертву.

На мій сміх з цікавістю почали обертатися відвідувачі відділу. Здавалося Алану подобається мене смішити, він й не думав зупинятися.

Дівчину за спиною Алана я помітила відразу, як тільки вона увійшла, по кругленькому животику було зрозуміло, що вона при надії. Обираючи іграшки, вона кидала в наш бік погляди й прислухалася до розмови. Коли ми, вибравши м'яку пухнасту собаку, збиралися покинути відділ, вона кинула своє заняття й підійшла до нас.

— Алане? — проспівала незнайомка.

Я помітила, як від цього голосу напружився мій супутник, як його кулаки стиснулися, а обличчя стало крижаною маскою. Він знехотя обернувся й втупився на неї.

— Дженіфер?

— Я так змінилася? — посміхнулася дівчина й погладила свій живіт.

— Не дуже, просто не сподівався тебе побачити.

— Ми переїхали до Бостона, ближче до моїх батьків, допомога знадобиться, коли народиться дитина. Зараз Пол приїхав у справах, і я з ним. Чула у тебе все в порядку. Тільки лінивий не пише про досягнення могутнього Алана Девіса.

— Не скаржуся, — холодно відповів Алан.

Мені здавалося, я зайва в цій компанії, а те що Алан напружився, побачивши її я відчувала навіть шкірою. Від нього просто виходила хвиля невдоволення й гніву. І ніби відчувши мій намір відійти, він взяв мене за руку, що не сховалося від цієї Дженіфер.

— Познайомся, це Аліса, — сказав чоловік, помітивши її здивований погляд.

— Дуже приємно, — вишкірилася дівчина. І дурневі було зрозуміло, що приємним тут й не пахне.

— Взаємно, — відповіла я тим же.

— Для себе обираєте? -— вже не так доброзичливо запитала дівчина.

— Ні, — устряла я замість Алана. — Для племінників дивимося, в гості збираємося, — якомога ширше посміхнулася цій змії. Погляд у неї, як в отруйної гадюки. Можу посперечатися, що вночі вона виповзає на полювання.

— О, я так давно не бачила Річарда. Як він? — звернулася вона до Алана, проігнорувавши мене. Це ж треба бути такою нахабною, як п'явка прилипла. Зараз ця видра розсердить його, а мені ще з ним їхати в автівці.

— Все добре, — стримано відповів бос.

— Шкода, що Пол зайнятий, — почала вона нову тему.

— Припиняй, Джен, — перебив її Алан. – Цю тему ми обговорювати не будемо, бачитися з ним теж. Всього найкращого, — сказав чоловік й повів мене до кас. Я кивнула, але Дженніфер удала, що не помітила. Розрахувався він мовчки й так само мовчки попрямував на вихід.

— Ми тепер будемо мовчати? — поставила питання, відчуваючи напругу.