Розділ 20

Аліса

Можна обдурити кого завгодно, тільки не себе. Як не намагалася переконати себе, що нікого не чекаю, нічого не вийшло. Я чекала, хотіла його побачити.

Пів дня пропрацювала дистанційно й вирішила масу питань з Лізі, накидала кілька ескізів для будинку й саду, приготувала вечерю, і весь цей час думала про Алана. Я розумію, що не варто прив'язуватися до нього, але цей чоловік притягує мене до себе. Особливо в ті моменти, коли я бачу його справжнім й відкритим.

О пів на дев'яту отримала смс від Алана, серце в грудях радісно забилося.

— Як ти? Сьогодні не зайду, зайнятий.

Ось і дочекалася ти, Алісо. А хто казав, що він тобі щось винен?

— Все добре. Відіслала і стала чекати на відповідь, якої не було.

Потрібно це припиняти. Моя симпатія ні до чого доброго не призведе.
Я приїхала сюди, щоб змінити своє життя. Хочу бути сильною і незалежною, покладатися тільки на себе, забути минуле і будувати майбутнє за своїм особистим проєктом. Не хочу бути зобов'язаною комусь й випрошувати підтримку. Завтра піду на роботу і всі дурні думки вилетять з голови.

Мене розбудив дзвінок у двері. На годиннику майже північ. З Катею я говорила ввечері, Алан зайнятий, хто це може бути, не маю поняття. На носочках в темряві підкрадаюсь до дверей, дивлюся у вічко: Алан стоїть спиною до дверей і говорить кудись убік. Прочиняю двері, мене не почули. На підлозі, притулившись до стіни сидить чоловік, киває моєму босові й намагається друкувати в телефоні. Алан шукає щось у кишенях голосно зітхаючи. З першого погляду зрозуміло, що вони обидва п'яні.

— Може ти його загубив? — чоловік смішно тягнув слова.

— Я точно пам'ятаю, він був у кишені, — обурювався мій бос.

— Значить його вкрав офіціант, — констатував чоловік.

— Може вибити двері? — запитав Алан.

— Вона злякається.

— Я не хочу її лякати. Але як же я її побачу?

— Нумо покличмо? — запропонував цей розумник й спробував встати.

— А якщо вона не почує, поліземо в вікно, — ще краще придумав бос.

Чоловік ствердно кивнув.

— Ви щось загубили, містере Девіс? — я надала обличчю суворість.

Алан повернувся до мене і розплився в п'яній посмішці, потім допоміг встати другу.

— Алісооо, а ось і ми.

— Добре посиділи, хлопчики?

— Це мій друг, — вказав бос на чоловіка. Той своєю чергою намагався сфокусувати на мені погляд.

— І навіщо ви прийшли до мене?

— Чай тобі зробити. Ти ж хворієш, — ображено відповів чоловік.

— В такому стані?

— Ми трішки випили, — разом винувато опустили голови.

— Я помітила. Ідіть до себе і лягайте спати.

— Ну не лайся. І завтра я забороняю тобі ходити на роботу.

Чоловік поруч ствердно кивнув. Ледве на ногах стоїть, а все туди ж зі своїми командами. Помічника притягнув.

— Ідіть спати, а завтра ми поговоримо, — якомога суворіше сказала я, хоча від цієї картини хотілося розсміятися.

— Пішли, — прошепотів Алан, — думаючи, що я не чую його. – Вона зараз почне лаятися, — взяв друга під лікоть і потягнув до ліфта.

— Бачив, яка вона красива? — запитував в нього заходячи в ліфт.

Я зачинила двері та розсміялася. Завтра комусь буде погано.

О сьомій ранку я пила на кухні каву. Після нічної пригоди прокинулася в чудовому настрої. Такого Алана Девіса я ще не бачила. Набрала його номер і стала слухати гудки, приблизно на п'ятому дзвінкові відповіли.

— Алло, — прохрипів бос.

— Доброго ранку, містере Девіс, — бадьорим голосом прокричала в слухавку.

— Ой, Алісо, тихіше.

— А що сталося? – спробувала зобразити занепокоєння. – Я вас розбудила?

— Е, ні. У мене просто друг спить, а так я давно вже на ногах.

Ага, на ногах він. Голова, напевно, тріщить нещадно.

— Як ви себе почуваєте? Нічого не болить?

На тому кінці запанувала тиша.

— Ми вчора були в тебе?

— Ви маєте на увазі себе та друга, що ледве стояв на ногах?

— Трясця! Вибач.

— Голова болить?

— Жахливо, — зізнався сильний і незалежний бос.

— Відчиняйте двері, йду вас рятувати.

Я захопила пігулки від головного болю й пляшку мінеральної води, піднялася на сімнадцятий поверх й пройшла у відчинені двері.

Тепер зрозуміло, чому він називав квартиру на десятому маленькою. У цій можна конем гуляти. Пройшла на кухню і виявила боса, що намагався зварити каву.

В одних спортивних штанах, заспаний зі скуйовдженим волоссям і нещасним виглядом, збирав розсипані зерна.

— Алане, — почала я несміливо.

Він обернувся й винувато посміхнувся.

— Я нічого не пам'ятаю, — розвів руками чоловік.

— Я принесла пігулки.

Я намагалася не дивитися на красиве чоловіче тіло, але очі мене не слухалися, раз у раз натикаючись на широку спину чоловіка.

Він ковтнув пігулку і з задоволенням запив мінералкою.

— Фух, спасибі. Ти мене врятувала. Останній раз я так напивався ще в університеті з тим же другом.

— Він хоч живий? Йому вчора було гірше, ніж вам.

— Після того, яким ти мене бачила вчора, просто непристойно говорити мені "Ви". Ітан спить без задніх ніг. Залишу йому пігулки й поїду на роботу. Почекаєш мене?

— Я поки зварю каву.

— Ти золото, — сказав й зачинив двері.

А у мене після таких приємних слів запурхали метелики всередині. Ох, Алісо, ти сама лізеш до нього на гачок.

Бос повернувся при повному параді, випив каву й запропонував поїхати разом. Якщо він не боїться наслідків нашої спільної появи в офісі, то чому це має хвилювати мене?

Ми спустилися в підземну стоянку.

— Погано, що ти не кермуєш. Голова досі тріщить.

— Я кермую, але тут жодного разу не пробувала. Моя автівка залишилася у мами.

— Права з собою? — Алан потер скроні.

Я порилася в сумці й показала йому пластикову картку.

— Дуже добре, сідай за кермо, — кинув мені ключі на ходу.

— Я не кермувала такою автівкою, — спробувала заперечити йому.

— Нічого складного, сідай і поїхали, — знову командним тоном.

— А ви можете не командувати?

— Вибач, крихітко, я завжди такий.

І що мені з ним робити. Його настрій змінюється, як погода навесні, вчора був дощ, а сьогодні світить сонце. Доїхали ми швидко й без пригод. Я згадала який це кайф — кермувати, тим більше в такій автівці це подвійно приємно. Разом увійшли в будівлю і роз'їхалися по своїх поверхах.