Розділ 18

Ще трохи полежавши відправилася у ванну. Якщо Алан насправді приїде, потрібно хоча б вмитися і розплутати божевільню на голові. Відкривши воду повільно нахилилася до раковини, здавалося моя голова відвалиться від пульсуючого болю. Таке відчуття, що мої таргани сьогодні влаштували дискотеку. Ледь привела себе до ладу.

На вулиці дощ, мабуть, у весни поганий настрій. Вогкість пробралася, заповнивши все навколо і навіть на душі від неї мерзлякувато. Натягнувши спортивні штани й м'який светр пройшла на кухню. Хоч заварю чаю, заспокою теплою рідиною горло, що пече. Мене відволік брязкіт дверного замка. Хтось ломився у двері. Зараз мені тільки цього не вистачає! Злякано виглянувши у хол побачила Алана з пакунками.

— У вас є ключ?

Він сіпнувся, мабуть, своїм хрипким голосом я його налякала.

— Ти чому не в ліжку?

Приїхав великий бос і почав свою злісну тираду. А я зараз навіть відповісти йому не можу, горло нещадно болить.

— Я хотіла зробити чай. Не знаю, як примудрилася захворіти навесні.

— Не знаєш ти. Ти не знаєш навіть, що люди носять парасольку, коли йде дощ. А ще можна просто викликати таксі.

— Не бурчіть, я не в змозі зараз відповісти.

- Це, звичайно, ж тебе хвилює найбільше.

Він зняв взуття, підійшов і приклав долоню до гарячого чола. На його волоссі блищали краплі дощу, обличчя було втомленим.

— У тебе температура. Що болить?

— Температура від запаленого горла. Голова болить дуже.

— Йди лягай, я принесу чай.

Я б звичайно затрималася і подивилася на це, але в тілі така слабкість, що краще лягти. Через кілька хвилин зайшов Алан і приніс чай з печивом.

— Спасибі, я тільки чай.

— Скоро прийде лікар, подивиться тебе й призначить ліки.

— Що? Навіщо?

З дитинства терпіти не можу лікарів, а вірніше боюся уколів до тремтіння в колінах.

— Я не знаю, як тебе лікувати. Фахівець детально пояснить.

— Я сама знаю що потрібно.

— Помовч. Ти можеш хоч іноді прислухатися до чиєїсь думки, окрім своєї?

Я насупилась, але змовчала. Чоловік приїхав, зробив чай, викликав лікаря, а я так невдячно себе поводжу.

— Як же ваші перемовини?

Адже він казав, що приїде після переговорів, а з'явився приблизно через пів години.

— Ділан впорається.

Ось, навіть переговори кинув. Аж соромно стало за свою поведінку. В душі мені приємно від такої турботи. Маленька боязка квіточка розпустилася всередині мене.

Добрий дядечко лікар подивився моє горло, поміряв температуру і залишив потрібні ліки. Від нього не пахло ліками й це мене заспокоїло. У дитинстві, коли мені робили планові щеплення, вся школа стояла на вухах. До кабінету медсестри я йшла на тремтячих ногах. Катюха підтримувала мене під лікоть й розважала як могла. Мене знали всі лікарі поліклініки, а у шкільної медсестри при вигляді мене смикалося око.

Під керівництвом Алана випила ліки й заснула. Міцний сон – запорука швидкого одужання. Розбудив мене дзвін посуду, що доносився з кухні. Я застигла на порозі з відкритим ротом. Алан в спортивних штанах і футболці щось старанно помішував у каструлі. Картинка більше виглядає фантазією або сном. 

— О, ти встала? — помітив мою присутність. — Як самопочуття?

— Краще трохи, — я опустилася на стілець.

— Я, звичайно, не кухар, але бульйон начебто нічого. Я куштував, можеш сміливо їсти, — поставив переді мною тарілку і сів навпроти.

— Ви що тут цілий день провели?

— Ні, був вдома, переодягнувся й прийшов.

— Пішки? Це щось новеньке.

— Так. Я живу вище на сім поверхів.

— В цьому будинку?

— В цьому, Алісо. Їж і в ліжко.

— Смачно, — я спробувала бульйон більше схожий на суп. – У дитинстві мама завжди мені його готувала, коли я хворіла.

Тоді було просто. Захворів, випив пігулку, а мама про все подбає. Прийде, ніжно поцілує в чоло, перевіривши наявність температури, вкриє ковдрою до самих очей і відчуваєш себе захищеною з усіх боків.

— А я завжди лікував брата, він часто хворів у дитинстві. Батьки працювали й мені доводилося доглядати. Це все, що я вмію готувати.

— А чай?

— Ну і чай теж, — усміхнувся Алан.

— Не знала, що у вас є брат.

— Якщо ти перестанеш мені "викати", я навіть розповім про нього.

— Я постараюся.

Вже дуже мені хочеться почути маловідомі факти про Алана Девіса. Жодної статті про його родину не бачила. Все закрито на тисячу замків.

— Річард Девіс, молодший за мене на шість років. Живе в Сіетлі, недалеко від батьків, разом з дружиною і дітьми. Ти їх бачила в супермаркеті. Обожнює свою роботу психотерапевта, часто приїжджає на конференції та за дорученням мами перевіряє, як живе старший син. В той вечір Емілі мені всі вуха продзижчала про добру тьотю з супермаркету. І мені тоді добряче попало від Лори за морозиво.

Мені стало ніяково за слова подруги в ресторані. Тепер я зрозуміла чому він здивувався, почувши про дітей. Я опустила погляд в тарілку.

— Не варто було витрачати на мене час.

— Зі своїм часом я розберуся сам, — відрізав чоловік. — Марш в ліжко.

Забрав мою тарілку і став мити посуд. Що за людина? Він дивує мене з кожним днем все більше. З вигляду такий суворий, місцями жорсткий і грубий, напуває мене ліками й на кухні варить бульйон. Чоловік загадка. Завтра треба попрацювати з дому, якщо не зможу поїхати в офіс.

Тільки заснула, почула, як мене кличуть. Мені снився чарівний сон. Я біжу босоніж по мокрій траві, щойно закінчився дощ і в повітрі витають аромати свіжості. Земля тепла, добре прогріта сонцем, приємно ступати по м'якому зеленому покривалу. Маленькі дощові крапельки переливаються бісером на ніжних пелюстках квітів. Чарівне видовище. Мене знову кличуть, і я обертаюся. Переді мною красивий будинок, хтось махає з вікна, але я не можу роздивитися обличчя. Сонце сліпить прямо в очі. А потім мене хапають і трясуть за плечі.

Відкриваю очі, поруч сидить Алан.

— Вибач, але потрібно прийняти ліки.

— Я думала ви пішли, — підводжуся й сідаю на ліжку.

— Випий це і лягай. Завтра залишаєшся вдома, і не сперечайся.

— А ви?

— Пропонуєш прилягти поруч? — хмикнув мій командир.

— Я не це хотіла запитати.

Знову він зі своїми жартами.

— Я ще попрацюю, спи.

Коли про тебе піклуються і хвилюються навіть хвороба відступає швидше. Проспавши всю ніч без сновидінь, я відчула себе набагато краще. У вікно заглядали боязкі весняні промені. Дощ пройшов, очистивши землю і зарядивши енергією на нове життя.

Прямуючи на кухню звернула увагу на відкриті двері в сусідню кімнату. На дивані з самим спокійним видом спить Алан, на тумбочці відкритий ноутбук.

Від цієї картинки в душі розлилося тепло. Зараз він зовсім не виглядав грізним. Він працює, як робот, знаходиться в постійному русі та вирішенні важливих питань. А вчора провозився весь день зі мною. Мені захотілося зробити для нього хоч щось.

Коли Алан зайшов на кухню я смажила омлет.

— Чому ти встала? — він стомлено провів долонею по неголеній щоці й плюхнувся на стілець.

— Мені вже краще, доброго ранку.

— Угу.

— Я не знаю, що ви любите. Омлет будете?

— З задоволенням. Тоді я в душ. А кава буде? — обернувся на порозі.

— Звичайно, — посміхнулася.

Зараз він мені здавався справжнім, без маски суворого директора й власника величезної компанії. Сонний і небритий виглядав мило й викликав у мені почуття, від яких я, так старанно, будувала стіну.

— Це квартира вашого брата? — запитала за сніданком.

— Ні, моя.

— Тримаєте для співробітників?

— Ні. Це перша квартира, куплена мною в Нью-Йорку. Я кілька років жив в ній, а коли купив іншу, збирався продати, але часу немає.

— Не шкода? Адже вона дорога, як пам'ять.

— Я сентиментальністю не страждаю, але радий що вона знадобилася. Сьогодні я буду пізно, сказав він і осікся. – Тобто зайду перевірити як ти. Погода хороша, значить побоюватися твоїх прогулянок під зливою не варто, але якщо я побачу тебе на роботі...

— Я попрацюю з дому, — перебила його. — Але завтра поїду в офіс.

— От завтра і подивимося.

Великий бос повернувся. Він захопив ноутбук і кинувши мені: «Бувай», зачинив двері.

Нічого не скажеш, повороти в моєму житті занадто круто змінюють напрямки.