Розділ 17

Зранку на моєму столі в коробочці лежав ключ від будинку і записка: «Чекаю ескізи». Сьогодні ж поїду і подивлюся його. Руки сверблять, так хочеться почати роботу. Елізабет принесла новини, що Алана не буде кілька днів. І це тоді, коли я вирішила спокійно поводитися й не вестися на його підколи. Навіть цим мене злить.

— Лізі, я їду на новий об'єкт. Сьогодні не повернуся, у разі чого телефонуй.

— Добре. Чула, що сталося вранці?

— Ні, а що? — я насторожилася. Коли у неї такий хитрий вираз, це означає в запасі є цікава інформація.

— Емма так доводила замовнику свою правоту, що вилила на нього каву, — засміялася Лізі. — Він так скандалив і назвав її істеричкою. Її врятувало тільки те, що містера Девіса не було.

— Бумеранг, Лізі. Тут нічого не поробиш.

Зазвичай ми їздимо на об'єкти робочою автівкою. Сьогодні я вже не збираюся повертатися, тому взяла таксі. Стою перед воротами з відкритим ротом. Шикарний двоповерховий будинок. Уява підкидає мільйон картинок, як це все може виглядати. Залишилося тільки визначитися і вибрати одну.

До самого вечора я блукала по будинку розглядаючи порожні кімнати й роблячи начерки. Багато часу провела біля поки ще порожнього басейну і на галявині перед будинком. Тут я хочу бачити квіткову галявину й акуратні доріжки, альтанки з повітряними завісами. Тут влітку будуть грати діти.

Ця картинка розтривожила  мою рану. Колись я мріяла, що в моєму саду будуть гратися мої діти. А зараз зроблю свою чарівну мрію для інших.

— Кать, ти вдома? — гукаю, увійшовши до квартири.

— Ага, — долинуло з кухні. — Йди сюди.

Подруга чаклувала над плитою.

— Сідай, буду годувати тебе. Рибний пиріг спекла.

— Ого, не очікувала такого сюрпризу.

— Ти знаєш, я вирішила, що мені потрібно навчитися готувати. Хтозна, раптом майбутній чоловік захоче харчуватися вдома. Піду на курси.

— Навіщо на курси? Ти он який пиріг спекла. Твій чоловік буде любити тебе і з'їсть все, що ти йому приготуєш.

— Щось мої пошуки не просуваються.

— Він сам тебе знайде. Тебе неможливо не помітити, ти, як яскравий вихор.

— А як твій Алан?

— Він не мій.

— Ну і як не твій Алан?

— Не знаю, його не було. Він у нас дуже зайнята людина, щоб колись на роботу з'являтися.

Подруга посміхнулася і мовчки поставила переді мною тарілку.

— О, до речі, тобі посилка, — вона рвонула в передпокій. - Ось, — подала невеликий конверт. У ньому ключ і записка, так само як вранці.

«Ключ від квартири, думаю будинок ти запам'ятала. Тобі буде зручніше там»

Катюха втупилася в записку.

— І?

— Що? — знизала я плечима. — Він має рацію, мені буде зручніше добиратися на роботу і на об'єкт. Завтра переїду, Катюш.

— Я не хочу тебе відпускати, але сама розумію, що у тебе має бути особисте життя.

— Кать...

— Гаразд, гаразд. Тобі буде ближче добиратися на роботу. І все. Я ж не сперечаюся.

Другий день я живу в новій квартирі. Катя допомогла перевезти речі й навіть ночувала зі мною вчора. Всі меблі та техніка є й мені справді дуже комфортно. Я лежу і намагаюся заснути, сьогодні був важкий день, багато роботи. У Ніколсона все закінчили й тепер я спокійно займуся будинком. В темряві засвітився телефон.

Невідомий номер: З новосіллям!

О, містер Девіс з'явився. Четвертий день нічого не чути про нього, я навіть у Лізі питала, але вона виявилася не в курсі. Вбила номер в телефонну книгу.

Я: Дякую! Мені  насправді тут комфортніше.

Алан: Ескізи готові?

Я: Зараз не робочий час, містере Девіс.

Алан: Знову грубіяниш?

Я: Нічого не можу з собою вдіяти, — і смайлик.

Що ти твориш, Алісо? Ти фліртуєш зі своїм шефом?

Алан: Як будинок?

Я: Саме те. Для сім'ї з дітьми краще не знайти.

Алан: Радий, що тобі подобається.

Мені то що?

Я: Головне, щоб замовнику все сподобалося.

Алан: Чим займаєшся?

Я: Намагаюся заснути.

Алан: І як успіхи?

Я: Ви заважаєте.

Алан: Грубіянка. Надобраніч.

Я: Солодких снів, великий бос.

Мені б заснути й не думати про нього, але як це зробити не відомо. На годиннику два ночі. Я лежу і читаю наше листування. Доклацалась до того, що відправила йому смайлик з сердечком. От чорт! Як його тепер видалити?

Алан: Ти вже скучила?

Я: Вибачте, помилилася.

Алан: Впевнена?

Я: Подрузі відправляла.

Алісо, дві години ночі. Якій подрузі? Казки тобі писати потрібно.

Алан: Я теж скучив, крихітко.

Шо? І як мені на це реагувати? Він так грає зі мною? Від нудьги багатим людям нема чим себе розважити?

Я: Чому ви не спите?

Алан: Ти мене розбудила і позбавила сну.

Я: Я не хотіла.

Алан: А я б хотів тебе розбудити. Сказати, як?

Я: Ні!!!

Я навіть уявила, як він посміхнувся.

Алан: Гаразд, спи, злюка.

Вранці ледве злізла з ліжка. За вікном темно, небо затягнуло хмарами. Таке відчуття, що насувається кінець світу. Через свою неуважність парасольку не захопила. Дощ зарядив такої сили, що я промокла до нитки.

— Алісо, — сплеснула руками Лізі, — тобі потрібно переодягнутися.

— Зараз висохну, зроби мені чаю, будь ласка.

Ближче до вечора я відчула першіння в горлі, але звертати на це увагу часу не було. Тільки ввалившись додому, згадала, що забула зайти в аптеку. Хворію я дуже рідко, тому випивши чаю, а раптом допоможе, завалилася без сил спати.

Телефон розривається на всю квартиру. Я ледве знайшла його на тумбочці й прохрипіла в слухавку:

— Так?

— Алісо, де тебе носить, я вже годину не можу додзвонитися до тебе, — прогарчав Алан.