Розділ 13

Він уважно розглядав малюнки, інколи киваючи головою ніби з чимось погоджуючись. Я пила каву і мріяла швидше опинитися вдома. А мені ще квартиру дивитися. Я нарешті виділила час і почала її шукати. Залишилося тільки розповісти Каті.

— Хороші роботи, не зрозумію чому вона не догодила Еммі.

— А ти бачила, щоб хтось міг їй догодити?

— Ну я, наприклад.

— Ти не в рахунок. Вона тобі лестить.

— Чим по-твоєму я можу не догодити?

— З твоїм характером?

— А що з ним не так? Чи може у тебе кращий?

— Я не грублю людям.

— І чим я нагрубив?

— Не мені. Ти грубо звертався до Лізі.

— Я був злий.

— Це тебе не виправдовує.

— Я ще й повинен виправдовуватися? — він підняв очі до стелі. — Ти нестерпна.

— От і йди до Емми, поспілкуйтеся. Вона буде підлабузнюватися перед тобою, як побажаєш.

Він різко встав і спершись руками об стіл, нахилився до мене.

— А чи не забагато ти собі дозволяєш?

— Ось і звільни мене, — кинула прямо в очі. — Це буде відмінним завершенням прекрасного дня.

Він розвернувся, і, перекинувши стілець, вискочив з кабінету, грюкнувши дверима. Через секунду увірвалася Лізі.

— Я думала він зірве двері, — схвильовано прошепотіла, піднімаючи стілець. – У нас все погано? Він злющий, як сам диявол.

Я посміхнулася і відкинулася на спинку крісла. Бісить він мене. Йшла додому знову перед закриттям. На свою ультрамодну футболку накинула піджак. Знаю, що виглядаю дивно, але вибору немає. Залишилося подивитися квартиру, дістатися додому і завалитися спати. Ліфт спустився, я зробила крок і знову побачила його похмуре обличчя, забарилася на секунду вирішуючи зайти або почекати.

— Хочеш половину залишити на роботі?

— Хочу іншу компанію, — увійшла і натиснула кнопку. У нього задзвонив телефон.

— Так, Томе? Що знову? Розв'язуй це питання як хочеш, але завтра має бути позитивний результат.

Бідний Том. Цей садист зараз додому поїде, а Тому ще питання вирішувати. Ліфт відкрився, і я побігла на вулицю. Через два квартали потрібний будинок, піду пішки, мені не завадить прогулятися. Ввімкнула навігатор і вбила адресу. Біля мене зупинилася автівка. Сьогодні точно не мій день. Скло опустилося.

— Сідай підвезу.

— Я не додому.

— Значить підвезу не додому.

Ну гаразд, це близько, поцапатися не встигнемо. Сіла і показала адресу в телефоні.

— А що там? – спитав Алан, виїжджаючи на дорогу.

— Квартира. Хочу винайняти.

— Чим не влаштовує життя в подруги?

— Далеко добиратися.

Ми під'їхали до потрібного будинку.

— Спасибі, — швидко вибралася і пішла до входу.

Позаду мене грюкнули двері, Алан вийшов і наздогнав мене.

— Ти куди?

— Подивлюся, де ти будеш жити.

Не хочу сперечатися з ним, я й так сьогодні наговорила купу всього. Ми мовчки піднялися на ліфті і я подзвонила у двері. Відкрила старенька, а телефоном я домовлялася з молодою жінкою.

— Вітаю, я домовлялася про оренду квартири. 

— Ти говорила з моєю дочкою. Ви разом будете жити? — вона оглянула нас з голови до ніг.

Алан гмикнув.

— Ні, я одна.

— Я здаю кімнату, а не квартиру і мужиків водити не дозволю.

Ззаду мене знову гмикнули.

— Але телефоном я домовлялася про квартиру, — наполягала на своєму.

— Не знаю, що вона вам сказала, але я з'їжджати не збираюся, — обурювалася старенька.

Алан схопив мене за руку і потягнув до ліфта буркнувши бабусі: «Нам не підходить»

Настрій мій зіпсувався, добре хоч не пішки приперлась.

— Не міг би ти мене підкинути до метро?

— Може, ти вже перестанеш удавати, що все гаразд?

— Не звикла скаржитись. Тим паче ти керівник, а я підлегла.

— Зараз я чоловік, а ти вперта жінка.

Я хотіла обуритися, але він мене перебив.

— У мене тут недалеко квартира, — почав він.

— Я не поїду до тебе, — перелякано заверещала на весь салон.

— А я й не пропонував. Що у тебе в голові? Ця квартира пустує, невелика, але цілком затишна. Поїхали подивишся, а потім вирішиш хочеш в ній жити чи ні.

— Гаразд.

Не подобається мені все це, не хочу дивитися цю квартиру і бути йому зобов'язаною.
Трохи проїхавши він зупинився, будівля виявилася зовсім недалеко від роботи. Алан забрав ключі у консьєржа та повів мене знову за руку до ліфта. Квартира знаходилася на десятому поверсі. Дві кімнати, кухня, шикарна ванна і навіть гардеробна. Світло й затишно, з новим ремонтом та сучасними меблями. Спокуса виявилася дуже великою.

— Ти хочеш її здавати?

— А тобі принципово платити гроші? Так ти в ній жити не захочеш?

— Принципово.

— Добре, — задумався, сівши на диван. — Визнач суму сама і віддавай її, скажімо, в дитячий будинок, або на іншу благодійність. Мені все одно.

— Але це не правильно. Як ти дізнаєшся, що я плачу?

— І менше сумнівайся, ти дуже багато думаєш, — не звертаючи уваги на мої слова, сказав чоловік. — Переїхати можеш, коли захочеш.

— Спасибі.

— Поїхали, відвезу тебе додому, вже пізно бігати по вулицях.

Я слухняно потупцяла за ним. Мені й справді не хочеться в дев'ять вечора їхати в метро.

Чарівний час доби – ніч. Світ людей ніби завмирає, поступаючись місцем чарам.
Загадковий час. Вогні великого міста ваблять своєю таємничістю, чоловік поруч зі мною впевнено веде автомобіль. Зараз, сидячи з Аланом, не можу відірвати погляд від його мужнього профілю. Навіть в розслабленій позі відчувається впевненість і сила. У нього гарні руки з довгими пальцями. Ніколи так не зависала на чоловічих руках. Мені комфортно. Тут, поруч з ним, я відчуваю себе затишно й спокійно.Хочеться їхати нескінченно довго, вдихаючи аромат його парфуму. Прикриваю очі. Місяць освітлює дорогу, автомобіль мчить в темряві ночі назустріч світанку. Сонце зійде та освітить наш шлях яскравими променями. Адже після темної ночі завжди настає світанок. Хтось проводить пальцем по щоці, відкриваю очі, ми стоїмо. Я що заснула?