Розділ 9

— Добрий вечір, містере Девіс. Ваш столик вільний.

— Добрий, Карен. Як справи?

— Все чудово, майже всі столики замовлені.

В залі було багатолюдно, містер Девіс взяв мене за руку і попрямував через увесь зал до столика. Мені було трохи незвично, бо на нас дивилися люди.

— Тебе не хвилює, що нас бачать разом?

— А мене повинно це хвилювати?

— Не знаю, напишуть про тебе що-небудь неприємне.

— Ти читаєш те, що про мене пишуть?

— Ні, — збрехала я. — Мене не цікавлять плітки.

Хотілося додати, що мені й Лізі вистачає, але я стрималася. Столик знаходився в невеликій ніші, від чого нас мало хто бачив і це створювало затишок. Приховувати не буду, ресторан шикарний, все зроблено бездоганно, ненав'язлива музика, усміхнений персонал, квіти на кожному столику.

— Чому троянди?

— А що тебе не влаштовує? — відповів питанням, передаючи мені меню.

Як з ним складно. Що не можна просто відповісти?

— Зараз весна, різноманітність кольорів просто вражає, а ці троянди навіть не пахнуть.

— Я про це не думав, дизайном займалася Емма.

Стерво ця Емма. Останнім часом все частіше чую про плітки, які вона розпускає про інші відділи.

— Як дівчина, яку до тебе перевели?

— Відмінно, вона дуже старанний та енергійний працівник. Не розумію, чому вона не догодила Еммі.

— Хочу подивитися її роботи. Проєктом Ніколсона хто займається?

Блін, цього питання я не очікувала. Та я взагалі не очікувала цієї вечері й розмови з ним. І не думала, що він відстежує всі замовлення.

— Цим проєктом я займаюся.

Не бачу сенсу приховувати, це легко перевірити.

— Хм, значить я не помилився. Він хвалив дівчину дизайнера і захоплювався її свіжими ідеями. Тобі не подобається посада?

— Подобається, але постійно сидіти з документами не можу. Я все встигаю.

До нас підійшов офіціант і ми зробили замовлення.

— Ти все встигаєш тому, що сидиш в офісі до закриття.

— Хто тобі сказав?

— Не забувай, хто господар будівлі.

— Офісу.

— Будівлі, Алісо.

Ось воно що!

— Тоді чому не шістдесятий?

— Це довга історія, хмикнув Алан. – Може, як-небудь розповім.

Мені принесли салат, Алану сібас, офіціант розлив вино, побажав нам приємного вечора і пішов.

— Ти зараз оцінюєш роботу офіціанта, як власник закладу?

— Я завжди все оцінюю і роблю висновки. Звичка. Адже ти теж мене оцінюєш.

— Ні, мені немає резону це робити, ти — не дорога машина, а людина.

— І як я тобі? Як людина.

— Я над цим не замислювалася.

— Це брехня, — сказав роздратовано. — У тебе склалася думка ще при першій нашій зустрічі. Так яка, Алісо?

— Ти владний і любиш тримати все під контролем. Дивно, що з таким характером, дозволив Еммі вибрати мертві квіти. Вони навіть виглядають, як пластикові. 

І де вона їх тільки відкопала? Така краса навколо, а вона носа з офісу не висуне. Він лише посміхнувся на мої слова.

— Вірно, я люблю контроль, і щоб мої доручення виконували беззаперечно.

Це я й сама помітила, коли пропустила нараду.

— І я не замислююся над такими дрібницями, як квіти на столику. Ніхто не звертає на них уваги.

— Але я ж звернула, — не відставала.

— Ти – інша справа. Може, варто спробувати себе в ролі садівника?

— Коли звільнюсь, обов'язково спробую, — як найєхидніше посміхнулася я.

Не знаю чому він мене так бісить. Його манера спілкування і занадто самовпевнений вигляд, мене виводять, одного слова вистачає, щоб я перетворилася на дракона.

— Спасибі за вечерю, мені вже час, — я встала, але він схопив за руку.

— Сядь, — гаркнув, як звір.

Чорт, ось зараз і піду шукати роботу.

— Вечерю ще не закінчено, зараз принесуть десерт.

— Я не замовляла десерт, — буркнула і висмикнула свою руку.

— Я замовив.

От грубіян, робочий час давно закінчився, нічого тиснути на мене своїм авторитетом. Вино мене приємно розслабило, і я відчувала в собі сили протистояти цьому чоловікові.

Офіціант приніс морозиво на вибір, я розгубилася і відкрила рот від подиву.

— Ти ж його полюбляєш?

— Так, — я розтанула й забула, що хотіла піти.

— Залиш, ми спробуємо все, — сказав він офіціанту.

Яка смакота, в сто разів смачніше магазинного, просто готова облизати піалу. Шоколадне ледве здолала, але залишити не змогла.

Так захопилася поїданням свого антистресу, що не помітила, як мене роздивляються.

— Ти хотів шоколадне? — зніяковіла від пильного погляду.

— Ні, мені вистачило й одного ванільного, ніколи не думав, що можна з'їсти стільки морозива.

От нахаба.

— А не треба було мене спокушати, — огризнулася.

— Я ще навіть не починав, Алісо.

Його погляд вганяє в фарбу, хочеться розчинитися в цьому небесному відтінку і парити над землею. У когось випав прилад й дзвякнув об підлогу, і я виринула з ейфорії польоту.

— Ще що-небудь хочеш?

— Ні, я боюся, що не зможу встати.

Він посміхнувся і запропонував свою руку. Ми пройшли через весь зал на вихід, а він так і тримав мою долоню у своїй. Багато відвідувачів кидали на нас зацікавлені погляди. Тепло чоловічої долоні приємно поколювало шкіру, і я не зважилася прибрати свою руку. Алан завів двигун і подивився на мене. Довго...  Дуже довго. Я знову потонула в цих очах, долоні спітніли, а серце прискорило ритм.

— Алісо, тихо сказав Алан, — адреса?

— А?

Це тортури якісь, руки сверблять доторкнутися до нього, провести долонею по щоці, торкнутися губ і відчути їх смак. В голові від думок стукає тисяча молоточків, заглушаючи звуки зовнішнього світу. Це, напевно, вино плутає думки. Він нахилився ближче опинившись в декількох міліметрах від моїх губ, мені здавалося серце зараз вистрибне з грудей.

— Хочу спробувати шоколадне, — прошепотів і накрив мої губи своїми, різко і жадібно увірвався в мій рот досліджуючи його і кусаючи губи. Ванільний смак на його язикові змішався з моїм шоколадним. І це найсолодший, що зводить з розуму десерт за сьогоднішній вечір. Від його напору тіло почало тремтіти, я запустила руку в його волосся і сильніше притиснула до себе. Цей поцілунок анулював усі мої уявлення про пристрасть й бажання. Те, що було раніше виявилося дешевою підробкою. Ніколи не думала, що від поцілунку можна забути про все на світі, хвиля збудження захлеснула мене. Він прикусив нижню губу і з мене вирвався стогін.