Розділ 7

Офіс компанії містера Девіса займав п'ять поверхів. На тридцятому був його кабінет і заступника, зал засідань і кімната відпочинку, де зазвичай партнери обідали або пили чай. Тут не було шуму і не бігали працівники. Наш відділ знаходився на поверх нижче, але відчувався різкий контраст, як між двома різними державами. Шум, грюкіт дверей, телефонні дзвінки, запахи кави, вічні суперечки та розв'язання робочих питань, все це коїлося на нашому поверсі й мені було абсолютно комфортно в цьому середовищі.

Містера Девіса я більше не бачила. По закінченню випробувального терміну мені видали постійний пропуск. А коли на карту прийшла зарплата, я була більш ніж здивована, це більше очікуваного.

У моєї команди з'явилися нові замовлення. Мені здається я їм сподобалася, вони прислухаються до моєї думки, приходять радитися, діляться планами.

З Катрусею ми бачилися рідко, вірніше мигцем, вранці перед роботою та іноді пізно ввечері, тепер я приходила пізніше неї, і вона спала або зависала з друзями в барі.

— Аліс, тобі не нудно? Ти ходиш тільки на роботу, приходиш переночувати й знову працюєш.

— Ні, Катюшко, я люблю такий ритм. Та і як може бути нудно з моєю роботою. Я в постійному спілкуванні зі своїми колегами. Одна Лізі чого варта, в кінці дня викладає всі плітки офісу на блюдечко і приносить мені до чаю.

У вихідні я не змінюю своєї традиції й довго гуляю в парку. На вулиці тепло, в джинсах і футболці відчуваю себе комфортно. Ніколи не перестану захоплюватися весною. Вона дарує нам яскраві фарби й приносить натхнення. Кожного року вона вражає і приводить у захват. Через декілька днів розквітне бузок і вабитиме перехожих, огортаючи шлейфом своїх ароматів. Тюльпани щосили потягнулися до сонця й хваляться на клумбах різнобарвним покривалом. Я присіла на свою улюблену лавку, вдихнула п'янке повітря і відчула спокій, що я саме там, де повинна бути. Кажуть, навесні добре починати щось нове. У моєму випадку – це нова я.

У супермаркеті намагаюся купити продукти на тиждень, щось легке для вечірнього перекусу. Обідаємо ми в кафе поруч з офісом разом з Лізі та будуємо плани на наступний день. Я звикла до неї, вона гарно та уважно виконує свою роботу, але водночас така відчайдушна, як підліток. Лізі переїхала в Нью-Йорк з подругою, щоб стати самостійною, винаймають квартиру на двох, постійно скаржиться на господиню, але додому до батьків не збирається.

Набравши продуктів зависла на виборі морозива, тепер це мій антистрес, після роботи. Подруга каже, що незабаром я стану товстою тіткою, якщо буду лопати багато шкідливого. Але мене цим не злякаєш, живу для себе і люблю себе такою яка є. Та й загрози Катьки дуже далекі від правди.

Відвернув від думок ніжний дотик до ноги, глянувши вниз побачила янголятко. Маленька дівчинка років шести зі світлими кучериками та блакитними очима дивилася на мене.

— Маленька, ти загубилася? — я присіла навпочіпки перед дитиною.

— Ні, я сама прийшла, подай мені, будь ласка, відерце морозива там, де полуничка намальована.

— А де твоя мама?

— Вдома.

Нічого не зрозумію, хто відпустив дитину одну в супермаркет в такому віці? Я встала і дістала полуничне морозиво.

— Кицю, а як тебе звати?

— Емілі.

— А давай ми з тобою, Емілі, підійдемо до охоронця і пошукаємо того, хто тебе привів.

— Він розсердиться, що я втекла. Мені не дозволяють морозиво.

Що ж це за садист такий, що не дозволяє дитині морозиво, на вулиці тепло. Я взяла крихітку за руку і попрямувала у бік кас, там завжди стоїть охорона

— Емілі, — почули ми страшний рик.

Дівчинка мені винувато посміхнулася і пострибала назад. В проході стояв ніхто інший, як Алан Девіс, тримаючи за руку хлопчика років трьох, він сердито дивився на Емілі, а потім перевів погляд на мене. Від подиву брови його піднялися, щось сказавши дівчинці попрямував до мене.

З моменту нашої останньої зустрічі він нітрохи не змінився, все так само гарний. Тільки сьогодні одягнений у джинси й футболку, від чого виглядає ще молодшим, незмінний годинник на руці й недбало укладене волосся.

— Добрий вечір, Алісо, — привітав мене, роздивляючись з голови до ніг.

— Добрий, Емілі сказала, що прийшла одна, я хотіла звернутися до охорони.

— Ем? – чоловік чекав пояснень.

— Я пожартувала, — широко посміхнулася дівчинка.

— Розумієш, заговорив Алан, — у нас скандал. Вона з'їла сьогодні відерце морозива і вимагає ще, а її мама категорично заборонила мені його купувати. Поки напував водою Джека, ця хитрюга втекла й от, сама бачиш, випросила морозиво у тебе.

— Зрозуміло, рада, що все з'ясувалося.

— Гарного вечора, Алісо, — він узяв дівчинку за руку і повів дітей до виходу.

Я пішла в іншу сторону, а то ще подумає, що йду за ним.

Хто б міг подумати, що у нього діти. В жодній статті не було зазначено про це, жодної фотографії в інтернеті. Катя казала, що він не одружений. Хоча відомі люди завжди приховують своє особисте життя від настирливих журналістів. Такі гарні дітки. Щаслива людина містер Девіс, йому є до кого поспішати додому після роботи.

Повернулася я в пригніченому стані, думки про моє подальше життя не давали спокою. Тиждень тому приїхали батьки Каті. Вони дуже зраділи мені й тепло до мене ставляться, але мені некомфортно навантажувати їх своїми проблемами. Потрібно винайняти квартиру або кімнату, зарплата у мене пристойна. Катя буде обурюватися, але мені хочеться жити своїм життям, нікого не напружуючи. Бажано поряд із роботою, аби не витрачати час на дорогу.

Весь тиждень ми були зайняті замовленнями та постійними виїздами на об'єкти. В п'ятницю була зустріч з клієнтами й довелося відпроситися у Ділана з наради.

Повернулася в офіс після шостої, він майже спорожнів. Елізабет чекала мене в приймальні.

— Алісо, дзвонила Долорес, містер Девіс чекає тебе в кабінеті.

— З якої причини? — здивувалася я.

— Не знаю, зазвичай він не приходить на нараду, а сьогодні був і висловив Ділану своє невдоволення твоєю відсутністю. Мені Долорес розповіла.

— Добре, зараз піду.

— У приймальні було порожньо, робочий день закінчився.

Я постукала і почувши «Увійдіть», відчинила двері. Містер Девіс сидів за робочим столом.

— Ти хотів мене бачити?

— Проходь, — вказав мені на стілець. — Тебе не було на нараді, з якої причини?

— Я була на об'єкті з командою. Звіт ще вранці передала Ділану.

— Я в курсі. Чому ти займаєшся проєктом особисто?

— Це проєкт Моніки, я трохи його підкоригувала і сьогодні ми погодили зміни з замовником.

— У твоїй команді некомпетентні співробітники?

— Чому такі висновки містере Девіс?

Говорить зі мною таким тоном, ніби я запорола багатомільйонний проєкт, а не пропустила нудну нараду.

— Якщо ти добре читала свої обов'язки, то повинна знати, що у керівника відділу дещо інші обов'язки, ніж скакати на будівництві.

— Я не скакала на будівництві, містере Девіс. Можливо, раніше керівник не займався такою роботою, але я працюю разом з командою і якщо вважаю за потрібне перевірити, як йде робота, то я це роблю, — голосніше, ніж належить видала я.

— В такому разі, Алісо, будь ласкава, щоб ці закидони не збігалися в часі з нарадами.

Ось воно справжнє обличчя великого боса.

— Я тебе зрозуміла. Всього доброго містере Девіс, — я встала і попрямувала на вихід. Він дивився на мене з цікавістю, затримавши погляд на ногах, а я пошкодувала, що не одягла штани.

Спускаючись в кабінет мене всю трясло від обурення. Адже було б за що сварити, причепився ні за що. І чому я повинна сидіти в кабінеті, не цікавлячись як іде робота. Це ж маячня. Моя команда працює, не покладаючи рук. Вчора Давид сидів до закриття офісу, а Моніка постійно стирчить на об'єкті, контролюючи кожен крок робітників. І, звичайно, я, як керівник, повинна все це перевіряти та бути в курсі. Відчитав, як школярку.

Елізабет нервово крокувала в кабінеті.

— Ну що?

— Не питай, Лізі. Пригадав мені відсутність на нараді. Мабуть, більше не знайшов на кому зігнати свою злість. Збираймось додому, вистачить на сьогодні роботи.

Після тієї розмови минуло два тижні, містер Девіс на нарадах не з'являвся, і я його не бачила, хоча знала, що він в офісі, моя всезнайка Лізі приносила новини.