Розділ 4

Алан

Набридло все до чортиків. До нудоти й чорних кіл перед очима. Це крісло, кабінет, люди, що снують туди-сюди зі своїми питаннями. І цей краєвид з вікна, завжди заспокійливий, теж набрид. Може зробити в кабінеті ремонт? Або переїхати в інший? Маячня. Я втомлено потер перенісся. Стук у двері відірвав від думок. Як же ви всі мені набридли!

— Так.

— Містере Девіс, вам Том дзвонить, з'єднати? І можна я на обід піду?

— Так, звичайно, Долорес.

— Томе, чому не на мобільний? Що сталося?

— Питання оренди на четвертому. Ми обіцяли це приміщення Ріку, але з'явилася пропозиція вигідніше, вони готові зайняти весь поверх. Скинути на пошту?

— Віддай кому обіцяв, а новим запропонуй інший поверх. Я тебе туди поставив, щоб ти розв'язував питання, а не звалював їх на мене. Звіт по орендах в п'ятницю мені на стіл.

Що за люди? І начебто непоганий фахівець, а несе хрін знає що. Іспити їм влаштувати чи що? Не помічав, що ослабив хватку.

Контроль – перше правило успішного бізнесу. Тільки ти розслабився, вважай співробітники розслабилися подвійно. Поки тримаєш все у своїх руках — механізм працює.

А може поїхати відпочити? Куди? Все приїлося.

Мені нема до чого прагнути. Нема чого хотіти. Напевно, щоб відчути радість перемоги, треба впасти на дно. Коли ти підіймаєшся сходинка за сходинкою, кожен новий контракт приносить ейфорію і бажання досягти більшого, піднятися ще вище. А коли ти нагорі — ніяких бажань. Набридло все.

Єдине до чого я зараз прагну — тиша. Навіть купив будинок за містом. Але навіщо він мені, якщо в ньому жити не хочу? Зроблю проєкт, віддам команді Емми та вигідно продам.

Відкрив вікно і закурив, працівники поспішно залишають офіс, тікаючи на обід. Я навіть їм заздрю, відсидять належний час, підуть додому і думати забудуть про роботу до ранку. У мене робоча кнопка в голові завжди горить зеленим.

Он дівчина сидить на лавці. Мені не видно її обличчя, але чомусь здається, що вона розслаблена. Сидить в парку, насолоджується чудовою погодою і нікуди не поспішає.

Якщо я сяду на цю лавку, поруч відразу збереться купа роззяв і потенційних наречених мого фінансового стану. Ні за що на світі не піду на це безумство. Захочу спадкоємця, знайду хто зможе його народити, але одруження це не для мене.

Мій молодший брат одружився у двадцять три, як він сказав, з великої любові, що затуманила мозок. Нічого не можу сказати поганого про його дружину, мила дівчина, турботлива мати. Батьки від неї в захваті. У них цілком щаслива сім'я.

Але любов? Хто може дати визначення цьому слову?

Може це я його неправильно розумію? Цікаво що з цього приводу може сказати та ж дівчина з парку, або Долорес? Поки я думав, вона пішла.

Аліса

Таке відчуття що будівля просто нескінченна, шістдесят поверхів вражають. На рецепції охоронець видав мені пропуск, адміністратор Єва провела на ліфті на двадцять восьмий поверх і доставила під самі двері. В кабінеті сиділа всього одна жінка.

— Привіт, Алісо, сідайте. Мене звуть Мередіт, ми з тобою поспілкуємося і якщо пройдеш, то отримаєш запрошення вже безпосередньо до керівника відділу на більш детальну співбесіду.

— Дуже приємно, — посміхнулася.

Не розумію сенсу таких розмов, ми сиділи й просто базікали ні про що. Вона не питала про мої професійні уміння, про мої наміри, не дивилася портфоліо. Розповіла трохи про компанію, але це я і сама вже прочитала в інтернеті. Через пів години порожніх розмов вона віддала мені перепустку і запрошення на завтрашню співбесіду. Вийшла я в повній розгубленості, такої співбесіди в моєму житті ще не було. Поблукавши по метро, приїхала додому. Катя теж прийшла.

— Ти рано.

— Ага, відвозила документи й вирішила закінчити раніше. Ну що, як співбесіда?

— Дивно, поспілкувалася з жінкою про життя і приїхала додому. Завтра частина друга.

— Це швидше за все психолог, відразу виключає емоційно нестійких кандидатів. У нас теж така є. Стерво. Як прийде і давай життю вчити. Нервів на неї не вистачає. Хочеш завтра з тобою піду, підтримаю?

— Кать, я не дитина.

-— Ми, коли переїхали я так боялася, що мама довго возила мене і забирала від усюди.

— Тобі було чотирнадцять, — розсміялася.

— Ну і що? Всі ми в душі діти.

— Мені двадцять сім років, і я не боюся і навіть не нервую. Все, що залежить від мене, я зроблю, а решта, як піде.

— Розумниця, лялечка. До речі, добре виглядаєш, Нью-Йорк йде на користь.

Як швидко у людини змінюються думки. Ще тиждень тому я сиділа на маминій кухні й не хотіла дихати. Пройшло ще занадто мало часу, але я точно можу сказати, що життя не закінчилося. Я хочу відродитися, як ця природа навколо і почати будувати себе заново.

Сьогодні адміністратор провела мене на двадцять дев'ятий поверх і знову до самих дверей. Ну і робота у дівчини. У кабінеті за столом сиділа секретар, далі були двері в кабінет керівника відділу.

— Сідай, містер Коул повинен незабаром підійти, — проспівала дівчина і нервово застукала по клавіатурі.

Приблизно через п'ятнадцять хвилин прийшла ще одна дівчина, її посадили поруч зі мною. Я бачила, що секретар нервує, вона постійно набирала чийсь номер на мобільному. Коли прийшла третя дівчина, вона остаточно розхвилювалася і набрала з робочого.

— Долорес, тут така справа...

Вона намагалася говорити тихо, але я сиділа близько і все чула.

— Коула досі немає, він як вранці поїхав, так і не з'явився, а у нього співбесіди.

— Так, три людини вже. Добре.

Через хвилину пролунав дзвінок.

— Так, — дівчина швидко схопила слухавку.

Чому вона так нервує? Ми ж сидимо тихенько і чекаємо, ніхто не обурюється.

Я бачила, як вона зблідла і потягнулася до склянки з водою.

— А він на місці? Довго слухала співрозмовника, махнула головою погоджуючись і поклала слухавку. Подивилася на нас і почала наводити порядок на столі. Дивна реакція, напевно, ця Долорес дуже сувора тітка, ще трошки й дівчина розплачеться.

— Послухайте, — я подивилася на бедж, — Елізабет, може нам варто прийти іншим разом?

— Ще п'ять хвилин, відповіла Елізабет і відвернулася. Нерви її здали.

Досить з мене споглядання заляканої дівчинки, я встала, збираючись піти та не встигла.
Двері з шумом відчинилися, думаю всі його впізнали, я так точно.

— Хто перший? — гаркнув чоловік, спопеляючи поглядом секретаря.
Мені здавалося я чула стукіт її серця, а обличчя стало біліше крейди. Вона дивиться на нього своїми великими очима повними сліз і не може нічого сказати.

— Я перша, на дві години, — не витримала гнітючого мовчання.

Чоловік подивився на годинник і пройшов до кабінету. Мені нічого не залишалося, як піти за ним. Він сів у крісло за робочим столом і оглянув кабінет, порився в документах на столі, відкрив блокнот. Я сіла навпроти, не знаю, як годиться у них, але якщо мовчить, значить можна. Закінчивши свій огляд дістав телефон.

— Долорес, зв'яжися з охороною, Коула відразу до мене, провести особисто до мого кабінету.

Так, влада у цього чоловіка в крові. Зрозуміло чому дівчинка так нервує, він одним поглядом дає зрозуміти хто господар ситуації. Його приємний голос ніяк не в'яжеться з крижаним поглядом.