Розділ 20. Сім років та один весільний танок (Фінал)

​Усе розпочалося на подвір’ї старої Школи №248, але справжнє життя почалося вже за її межами. Пройшло сім років з моменту, коли Максим вперше запросив Аліну на каву, і п’ять років з того незграбного, але доленосного поцілунку в класі фізики.

​Сім років — це багато. Вони були поруч, коли вступали до університету, обираючи спеціальності, які дозволяли їм бачитися щодня. Вони разом пережили безсонні ночі сесій, безліч літніх подорожей, осінніх прогулянок парком з коричневим французьким бульдогом (якого Аліна назвала Байтик), і першу, дуже тісну, орендовану квартиру. Максим, той самий веселий хлопець у червоній футболці, виріс у стриманого, але безмежно відданого чоловіка. Аліна, колись самотня дівчина в окулярах, розцвіла, знайшла свій голос, але зберегла ту саму глибину та внутрішню мудрість, за яку він її полюбив.

​Окуляри, до речі, вона зняла, хоча Максим іноді жартував, що сумує за ними — вони додавали їй того "професорського" шарму.

​Він згадав вечір, коли вона, схилившись над екраном ноутбука (вони обидва сиділи, уткнувшись у свої ґаджети, так само, як колись у студентські роки), раптом підняла голову і сказала: "Ми — інша версія історії про друзів дитинства, тільки ми спочатку були просто знайомими в одній школі, а потім — усе закрутилося".

​Але найважливішим моментом, тим, що остаточно завершив їхню шкільну історію, став не поцілунок, а її "Так" на березі моря рік тому.

​Сьогодні, у день їхнього весілля, Максим стояв у світло-бежевому костюмі, що ідеально пасував до білосніжної сукні Аліни. За вікном зали, де проходило святкування, світило тепле осіннє сонце, ніби вся природа вітала їхню стійкість.

​Усередині панувала атмосфера справжньої радості. На почесному місці сиділи кілька однокласників зі Школи №248, тих, хто пам'ятав їх відстороненими, а потім і закоханими.

​Максим чекав на неї біля входу до весільного залу, коли Аліна нарешті спустилася сходами. Вона була приголомшлива. Довге темне волосся, прикрашене фатою, сяяло на світлі. Її весільна сукня, розшита блискітками, виглядала, наче вкрита зоряним пилом. У цей момент він подумав: ось вона, моя доля, яка сім років тому самотньо ступила на шкільне подвір’я.

​— Ти неймовірна, — видихнув він, і вся його колишня шкільна незграбність, уся доросла серйозність зникла. Залишився лише захват.

​Аліна усміхнулася — тією відкритою, щасливою усмішкою, що стала його сонцем.

​Він підійшов, не втримався і, порушуючи всі традиції, обхопив її обома руками, підняв і міцно пригорнув до себе. Її легка вага, запах квітів і щастя — це було ідеально. Її обличчя, обрамлене фатою, було близько, і він побачив у ньому відблиск тої дівчинки, що вперше прийшла в його клас.

​— Готова? — запитав він, відчуваючи, як пульсує радість у скронях.

​— Я була готова сім років тому, — відповіла Аліна, міцно тримаючись за нього.

​Максим опустив її на підлогу, і вони, обнявшись, увійшли в зал під звуки музики. На стіні висіла велика картина, що зображувала тиху альтанку, — така собі метафора спокою, до якого вони прийшли. Вони були у своєму тихому, затишному фіналі, який насправді був лише початком.

​Ця історія про Максима і Аліну завершена.