Розділ 19: Шкільні Стіни та Десятий Клас

Вони йшли поруч, але в різних напрямках, розділені тишею, що натягнулася між ними, як струна. Шкільне подвір’я, та сама стара Школа №248, але час викривив їхні долі. Максим опустив погляд, розглядаючи вищерблену цеглину під ногами, і в його пам’яті з неймовірною різкістю сплив інший момент, не ця відчужена тиша.

​Два роки потому.

​Він пам’ятав, як Аліна стояла біля вікна в класі фізики, коли всі вже розійшлися. Сонце пробивалося крізь пил на шибках, і її темне волосся здавалося обрамленим золотом. Її звичні великі окуляри трохи сповзли на перенісся, коли вона намагалася стерти формулу з дошки.

​Він підійшов, нічого не сказавши, взяв губку і витер дошку дочиста. Вона підняла на нього свої великі, такі знайомі очі, у яких завжди здавалося, що живе глибока, трохи сумна думка.

​— Дякую, — прошепотіла вона, і вперше за весь час її голос не звучав відчужено.

— Я... я поводився як ідіот тоді, на першому дзвонику, — сказав він, дивлячись на свої кеди. — Я просто... розгубився, коли в мене з’явилася "своя компанія". Вибач.

Вона не посміхнулася. Вона просто підійшла ближче.

​— Я знаю, — відповіла Аліна. — Але я тоді справді відчувала себе дуже самотньою.

​Між ними знову запала тиша, але інша — не порожня, а наповнена незручною, але живою енергією. Максим не знав, що робити, і вперше за багато часу, він відчув, що не має потреби жартувати чи прикидатися безтурботним.

​Він згадав, як потягнувся до неї. Невпевнено. Як його рука ледь торкнулася її щоки. Як зняв з її перенісся окуляри, поклав їх на підвіконня. Вона не відсахнулася. І тоді, під теплим, запиленим світлом, він зробив те, про що думав, здається, з того самого першого дзвоника: він її поцілував. То був перший, незграбний, трохи солоний від її сльози поцілунок, що зруйнував стіну самотності, яку вона так довго будувала.

​Максим відчув, як у грудях щось стискається від гострої радості цієї згадки.

​Він зупинився посеред шкільного подвір’я. Максим різко розвернувся, ламаючи їхній мовчазний, паралельний рух. Аліна, що йшла на півкроку попереду, також зупинилася і повернула голову. У неї вже не було тих великих окулярів, їх замінили витончені лінзи, але її очі, її погляд, був тим самим, що він так безглуздо втратив і так відчайдушно відвоював.

​Він знову побачив її — не просто дівчину, що перевелася з іншого міста, і не його однокласницю, з якою він іноді бачив фільми. Він побачив свою наречену.

​На пальці Аліни виблискувала тонка золота обручка, яку він подарував їй у день випускного, напередодні їхнього вступу в університет.

​— Ти знову задумався про щось своє, — сказала вона, і тепер у її голосі чулася тепла іронія. — У тебе був такий вираз, ніби ти намагаєшся вирішити рівняння з трьома невідомими.

​Максим усміхнувся, його обличчя пом’якшало. Він зробив крок до неї, і, ігноруючи поодиноких учнів, що поспішали до входу, обійняв її міцно.

​— Я згадав, як ти вперше ступила на це подвір’я, — прошепотів він їй у волосся. — І як я поводився. І як сильно я закохався у твої великі окуляри і те, що було за ними.

​Аліна поклала голову йому на плече.

​— Ти згадав, як ти мене поцілував, — виправила вона його, піднімаючи обличчя і впіймавши його погляд. — І те, що я зараз твоя наречена. Це, мабуть, важливіше, ніж ідіотська червона футболка.

​Максим нахилився, щоб повторити той самий, але вже більш впевнений, поцілунок, згадуючи, що інколи для того, щоб знайти своє щастя, потрібно пройти повне коло, повернувшись туди, де ти почувався найбільш самотнім, і де найдужче помилився.

​— Куди підемо? — запитав він.

​— Додому, — відповіла Аліна. — Нам треба обговорити, які запрошення ми оберемо.

​І цього разу вони пішли поруч — не в різних напрямках, а спільною, впевненою дорогою, що починалася тут, на цьому старому, гамірному шкільному подвір’ї.