Розділ 16. Театр тіней

​Сонце ледь торкалося верхівок сосен, коли табір завмер в очікуванні вечірнього вогнища. День минув надто спокійно, і ця тиша лякала Діану. Вона тримала свій план в голові, мов стиснутий кулак. Аліна мала бути виставлена як брехуха і порушниця, і це мусило статися перед усім табором.

​"Тихо, але з розмахом", — вирішила Діана.

​Вона підійшла до своєї подруги Ані, яка сиділа на лавці біля корпусу, і хитро посміхнулася.

​— Аню, ти можеш зробити мені послугу? Дуже важливу.

​Аня кивнула, не відриваючись від телефону.

​— Я бачила, як Аліна сьогодні взяла пачку заборонених чипсів, які завезли вчора. Вона сховала їх у себе під матрацом. — Діана нахилилася ближче. — Мені треба, щоб ти в «момент істини», коли всі будуть біля вогнища, "ненароком" це помітила і сказала Максиму.

​Аня нахмурилася.

​— Навіщо? Це ж просто чипси.

​— Не просто, — голос Діани став крижаним. — Це порушення правил, Аню. За це попереджають батьків і виключають із табору. Хіба Максим захоче бути з дівчиною, яка порушує правила, і підставляє себе? Це ж відповідальність. Тим більше, вона має бути прикладом.

Аня мовчала. Вона не любила Аліну, але й не хотіла бути прямою донощицею.

​— Ти просто скажеш. Я підійду до Максима першою, а ти просто, ніби випадково, проговоришся. Це важливо, — Діана перейшла на благальний тон. — Я тобі винна.

​Зрештою, Аня погодилася. План був простий: Діана підійде до Максима, ніби просто поговорити, а Аня створить "сенсацію".

​Коли запалало велике вогнище, і всі почали збиратися на галявині, Діана взяла глибокий вдих і підійшла до Максима, який стояв, обговорюючи щось із Сашком.

​— Максим, ти виглядаєш втомленим. Ти не виспався?

​— Привіт, Діано. Ні, усе гаразд. Просто день був насичений, — Максим усміхнувся, але його очі шукали Аліну, яка підходила до них разом із вожатою.

​Це був її шанс. Діана зробила крок так, щоб стати ближче до нього, ніби на правах старої знайомої, і поклала руку йому на передпліччя.

​Саме в цей момент, як було домовлено, підійшла Аня. Вона навмисно говорила трохи голосніше, щоб почули й ті, хто стояв поруч.

​— Ой, хлопці, вибачте. Я не можу на це спокійно дивитися. Я тільки-но бачила, як Аліна ховала чипси під матрацом. Це ж суворе порушення. Навіщо вона так підставляється?

​Уся невелика група, яка стояла поруч, замовкла. Погляд Максима одразу став напруженим. Він перевів погляд з Діаниної руки на обличчя Аліни, яка щойно підійшла.

​Аліна ошелешено зупинилася, її обличчя спалахнуло.

​Діана, граючи роль стурбованої подруги, стиснула руку Максима і "турботливо" прошепотіла:

​— Бачиш? Я ж казала, вона не така проста, як здається. Вона ще дитина, яка не розуміє відповідальності. І це лише чипси... Що буде далі?

​Максим повільно опустив очі на руку Діани, яка лежала на ньому. Його обличчя було кам'яним. Потім він різко відсмикнув руку, зробивши крок назад, так, що тепер між ними була помітна відстань.

​Його тон був не просто холодним. Він був небезпечним.

​— Діано, ти коло мене не стій.

​Діана застигла. Вона не очікувала такої жорсткої реакції, тим більше через невинне звинувачення.

Діана застигла. Вона не очікувала такої жорсткої реакції, тим більше через невинне звинувачення. Її серце стиснулось, і щоки спалахнули від несподіваного приниження. Хлопець, із яким вона ще секунду тому жартувала, тепер дивився на неї з холодним, майже ворожим блиском в очах.

​— Діано, ти коло мене не стій.

​Його слова, гострі, як ніж, пролунали настільки різко, що дівчина відчула, як її щось штовхнуло назад. Вона зробила маленький крок у бік, не відводячи погляду. У голові промайнула думка: Що я зробила не так?

​— Аліна моя дівчина з 9 класу, — продовжив він, ніби відбиваючи останню атаку. В його тоні не було жодного сумніву чи вагання. Це була заява, факт, який мав її негайно відсторонити.

​Діана відчула, як крижана хвиля розчарування та образи накриває її. Звинувачення, яке вона кинула йому — мовляв, він занадто уважний до своєї однокласниці — виявилося не просто невинним жартом, а мінним полем.

​— О... зрозуміло. Вибач, я не знала, — прошепотіла вона, відчуваючи, як тремтять губи. Вона намагалася виглядати байдужою, але знала, що не виходить. Її голос був тихим, ледве чутним.

Діана йшла через територію табору, відчуваючи, як стискається серце від гострого болю. Це був Останній день лагеря. Повітря було наповнене галасливими прощаннями, запахом смаженої картоплі з обіду та меланхолією кінця чогось важливого. Але для неї ця меланхолія була подвійною, отруєною його різкими словами.

​Вона зайшла до свого будиночка, швидко зібрала решту речей у спортивну сумку. Намагалася не думати про те, як ще вчора вони з хлопцями реготали біля вогнища. Як він, тепер такий далекий і ворожий, співав під гітару, дивлячись прямо на неї.

​Біля автобуса панувала справжня метушня. Батьки зустрічали дітей, всі обіймалися, обмінювалися номерами телефонів. Діана трималася осторонь, чекаючи на свій автобус, який мав відвезти її назад до міста.

​Раптом вона відчула, як хтось торкнувся її плеча. Вона здригнулася і повернулася.

​Це був він. Його погляд був уже не такий холодний, як раніше. В ньому читалося щось, схоже на провину чи, принаймні, незручність.

​— Діано, зачекай.

​Вона схрестила руки на грудях.

— Я тебе слухаю. Але, будь ласка, коло мене не стій.