Розділ 11. Перший день канікул

Сонце повільно прокидалося, розсипаючи теплі промені по кімнаті Аліни. На столі лежали її зошити, кілька фото зі шкільного випускного дев’ятого класу й новий рюкзак — подарунок від Максима.
Сьогодні починалися літні канікули. І хоча для більшості це означало безтурботні дні, для Аліни — усе лише починалося.

На кухні вже пахло кавою. Тьотя Наталя метушилася біля плити, а дядько Олег розклав документи на стіл.
— Ну що, Аліно, — сказала Наталя, посміхаючись, — ти ж готова? Сьогодні великий день.
— Готова, — кивнула дівчина, хоча в серці тривожно тьохнуло.

Учора суд офіційно передав опікунство над нею тьоті Наталі та дядькові Олегу. Батьки не з’явилися, не подзвонили. І це боліло сильніше, ніж вона готова була зізнатися.

— Ми тебе не підведемо, — лагідно сказав Олег, поклавши руку їй на плече. — Тепер ти наша донька.

Максим приїхав за нею зранку. У руках він тримав два квитки — до літнього табору біля моря.
— Здивувалася? — запитав він, хитро посміхаючись. — Це наш сюрприз.
— Табір? Серйозно?
— Так! І Наталя з Олегом усе дозволили.

Аліна не могла повірити: море, нові враження, відпочинок — і все це поруч із Максимом.
Вона швидко вдягнула легку сукню, заплела косу й узяла фото, що стояло біля ліжка.

— Готова до нової сторінки життя, — прошепотіла вона.

Машина рушила дорогою з міста, залишаючи позаду знайомі вулиці. Попереду — море, таємниці, нові знайомства і, можливо… справжнє кохання.

Після сніданку будинок наповнився приємним безладом: валізи, футболки, рушники й сонцезахисні окуляри розкидані по всіх кімнатах.
— Ти впевнена, що все взяла? — запитав Максим, стоячи біля дверей із двома рюкзаками.
— Так, тільки... — Аліна озирнулася. — Може, ще взяти улюблену книгу?
— Якщо та, з якою ти засинаєш щовечора, то обов’язково, — посміхнувся він.

Тьотя Наталя зайшла до кімнати, несучи контейнер із домашніми пиріжками.
— Це вам у дорогу. І не забувайте дзвонити, — сказала вона, глянувши на Аліну з ніжністю, якої дівчині давно бракувало.

Дядько Олег жартома додав:
— Якщо Максим буде погано поводитись — відправ його до нас на перший автобус назад.

— Та він чемний, — засміялася Аліна, киднувши на Максима теплий погляд.
— Ще б пак, — гордо відповів хлопець. — Я зразковий хлопець, правда ж?

У машині вони вмикнули музику. Вітер грався з її волоссям, а Максим, не зводячи з неї очей, тихо прошепотів:
— Ти усміхаєшся зовсім інакше, ніж раніше.
— Бо вперше відчуваю, що мені є куди їхати… і з ким, — відповіла вона.

Дорога тягнулася крізь зелені поля й теплі промені літа. Вони зупинилися біля невеликого магазину, купили морозиво й сміялися, коли Аліна випадково капнула шоколадом на футболку Макса.
— Тепер я офіційно солодкий, — підколов він.

Коли вечір почав спускатися на місто, вони вже пакували останні речі для ранкового виїзду.
На балконі, під рожевим небом, Аліна спитала:
— Як думаєш, що чекає нас у тому таборі?
— Нові історії, — тихо сказав Максим. — І, може, наша продовження.

Їхні погляди зустрілися, і в цю мить усе навколо стихло.
Він узяв її за руку — просто, без слів. І вона відчула: це літо змінить усе.
— Та я просто не хотіла, щоб хтось упав у ту яму, — ніяково посміхнулася вона.

— Це і є різниця, — відповів він серйозно. — Хтось грає, щоб виграти, а хтось — щоб допомогти іншим. Ти з тих других.
Аліна опустила очі, на щоках виступив рум’янець.

— Кириле, ти дивний… — прошепотіла вона.
— У хорошому сенсі, сподіваюся?

Вона кивнула.

Вони довго сиділи, розмовляючи про школу, мрії, про те, як Кирило потрапив у цей табір. Він розповів, що в їхній школі його часто недооцінювали, бо він не змагався за популярність, а просто робив те, що любить.

— І знаєш, — сказав він, дивлячись на неї, — не всі хлопці однакові. Не всі грають у змагання за увагу. Є ті, хто просто хоче, щоб ти усміхалася.

Серце Аліни на мить затремтіло. Вперше за довгий час їй стало по-справжньому легко.

Коли вони повернулися в табір, дощ припинився. У небі з’явилася подвійна веселка. Аріна стояла біля входу до корпусу й махнула їм рукою:
— Гей, ви двоє! Якщо що — я вже бачу, як народжується нова історія!

Аліна розсміялася, а Кирило лише розвів руками. Але всередині кожен з них знав — щось нове дійсно почалося.

Після кількох теплих днів у таборі, коли сонце лагідно торкалося шкіри, а вечори були сповнені сміху й пісень біля вогнища, Аліна вже почала почуватися частиною цього місця. Вона знаходила друзів, навчалася довіряти знову — і навіть Максим здавався ближчим, ніж будь-коли.

Та в один із днів усе змінилося.

Діана — з тією самою усмішкою, що ніколи не доходила до очей, — вирішила діяти.
Під час обіду в їдальні вона «випадково» розлила сік на Аліну.

— Ой, вибач, — протягнула вона солодким голосом. — Просто не очікувала побачити тебе поряд із Максимом.

За кілька хвилин у таборі вже ходили плітки: що Аліна нібито спеціально фліртує з хлопцями, що вона «лише робить вигляд скромної».

Коли Аліна дізналася, її пальці тремтіли. Вона вибігла на подвір’я, де стояв Максим.
— Ти чув, що вони кажуть? — голос зірвався. — Ти теж думаєш, що я така?!

Максим мовчав. Він бачив, як на неї дивляться інші — і злився, але не на неї, а на те, що не зміг захистити раніше.

— Ні, — нарешті сказав він, підходячи ближче. — Я знаю, хто ти. Але, може, досить утікати від усіх? Дай мені сказати за тебе хоч раз.

— А якщо буде ще гірше? — прошепотіла вона.

— Тоді ми разом це витримаємо, — відповів Максим і стиснув її руку.

У цей момент із вікна їх побачила Діана. Усміх зник із її обличчя — тепер у її очах палала злість.

Того ж вечора, коли всі збиралися біля вогнища, Сергій Павлович несподівано підійшов до групи.
— Алінко, — сказав він, уважно подивившись. — Мабуть, ти не знаєш, але я колись працював із Галиною Іванівною. Вона багато про тебе розповідала. Вона вірила, що ти сильніша, ніж здаєшся.