Розділ 9. Таємниця Галини Іванівни

Коли двері кабінету за ними зачинилися, у коридорі стало тихо. Всі учні вже розійшлися, залишився лише приглушений шум кроків чергової прибиральниці.

Аліна стояла біля вікна, тримаючи руками ремінець рюкзака, щоб приховати, як тремтять пальці. Макс підійшов ближче, але не торкався — просто стояв поруч.

— Не плач, — сказав він тихо. — Я бачив, як ти дивилася на неї. Вона справді багато для тебе значила.

Аліна кивнула.
— Вона… вона була єдиною, хто вірив у мене, коли всі сміялися. І сьогодні я дізналася, що вона… поїхала до моєї мами.

Макс здивовано підняв брови.
— До твоєї мами?

— Так. — Аліна вдихнула глибше. — Виявляється, вони давні подруги. Вона знала все ще з дитинства… навіть про те, що між батьками вже давно тріщить. І поїхала, щоб допомогти мамі.

Вона замовкла, дивлячись у порожній двір школи.
— Може, мені теж треба було поїхати…

— Не смій так говорити, — перебив її Макс, голос став твердішим. — Якби ти поїхала, я… — він зупинився, заплутавшись у словах.

Аліна обернулася до нього.
— Ти що?

Макс зробив крок ближче, у його очах блиснуло щось справжнє, нестримне.
— Я не знаю, як це сказати, — видихнув він. — Але коли я бачу, що тобі боляче, у мене все всередині зупиняється. Я не просто хвилююся. Я… я тебе люблю, Аліно.

Серце в неї на мить зупинилося. Всі думки розсипались, наче уламки скла.
— Ти… що сказав? — прошепотіла вона.

Макс крокнув ще ближче, поклав долоню їй на щоку.
— Я люблю тебе. І не хочу, щоб ти залишалася сама у цьому всьому.

Її очі наповнились слізьми, але тепер це були не ті сльози, що печуть — а ті, що змивають біль.
— Я теж тебе люблю, — ледь чутно відповіла вона.

Макс посміхнувся й легенько торкнувся її губ. Цей поцілунок був тихий, як осінній дощ, але в ньому було більше правди, ніж у будь-яких словах.

За вікном падало жовте листя. І хоч навколо все змінювалося, між ними з’явилося щось, що залишиться — навіть тоді, коли все інше розсиплеться.

Минуло кілька місяців. Зима змінила осінь, і школа вже жила передноворічним гомоном. Але в житті Аліни все було не так просто.

Суд.
Це слово ще довго звучало в її голові, як луна. Батьки сперечалися не тільки за речі чи гроші — вони сперечалися за неї. І найстрашніше було те, що в якийсь момент жоден із них не спитав: «Аліно, чого хочеш ти?»

У залі суду вона сиділа мовчки, дивлячись у підлогу, поки дорослі розмовляли холодними голосами. Коли суддя нарешті вимовив рішення, світ ніби завмер.

— Тимчасове місце проживання дитини визначити з родиною Коваленків, — пролунало.

Це була родина Макса.

Того вечора вона сиділа в його кімнаті — знайомій, теплій, де пахло кавою, книжками і спортом. На стіні висіли його кубки, поряд — кілька фото, серед яких тепер було і їхнє спільне.

Макс тихо постукав у двері.
— Можна?

— Угу, — лише кивнула вона.

Він зайшов, тримаючи в руках чашку какао.
— Мама сказала, що треба щось тепле випити. І… — він сів поруч. — Якщо захочеш, я з тобою піду завтра в школу.

— Ти завжди все ускладнюєш, — усміхнулася Аліна крізь втому.

— Я? — удав, що обурився. — Це ти змусила мене зізнатися в коханні перед усією школою.

— Ага, всього половина школи, — відповів він і поклав руку їй на плече. — Головне, щоб ти була тут.

Аліна притулилася до нього.
— Я ще не до кінця розумію, що буде далі… Але тут я вперше відчуваю себе вдома.

Макс легенько торкнувся її волосся.
— Бо вдома — це не місце. Це людина, поруч із якою ти не боїшся бути собою.

Вона підняла погляд — і в його очах побачила те, чого шукала весь цей рік: спокій, турботу і любов, яка не вимагає, а просто є.

За вікном падав перший сніг.
А в серці Аліни нарешті стало тихо.

Аліна ще сиділа на ліжку, коли двері до кімнати раптом тихо прочинилися.
Вона й не помітила, що розмова з Максимом була голоснішою, ніж вони думали.

На порозі стояли його батьки — Олег і Наталя Коваленки.
У руках у мами Макса ще парувала чашка чаю, а батько тримав телефон, але обоє вже не слухали нікого, крім них двох.

— Ти… зізнався їй? — перша порушила тишу Наталя, і в її голосі було не осудження, а м’яка розгубленість.

Макс почервонів.
— Ми просто говорили.

— Просто? — усміхнувся Олег. — Сину, якщо це «просто», то в тебе погане поняття про прості речі.

Аліна спробувала підвестися.
— Вибачте… Я не хотіла, щоб ви думали… — її голос тремтів.

Наталя поставила чашку на стіл і підійшла ближче.
— Доню, — сказала вона несподівано тепло, — ми все розуміємо. І навіть якщо життя зараз важке, ти тут не чужа.

Очі Аліни наповнилися слізьми. Вона кивнула, не в змозі говорити.

Макс лише дивився на маму й батька — з подивом і вдячністю.
— Дякую, — прошепотів він. — За те, що не сварите.

Олег поклав йому руку на плече.
— Сину, ми бачимо, як ти дивишся на неї. Це не щось випадкове.
— І якщо Аліна залишиться в нашому домі, — додала Наталя, — то не тому, що їй ніде жити, а тому, що тут її чекають.

Макс тихо обійняв маму.
Аліна стояла поруч, стискаючи свої долоні, і в цей момент відчула: вона не сама.
Уперше за довгий час — ні.

Після цього вечора все змінилося.
Батьки Макса стали для неї не просто дорослими, у яких вона живе.
Вони стали опорою, родиною, якої їй бракувало.

А коли вони залишилися вдвох, Макс шепнув:
— Бачиш? Навіть доля за нас.

Вона посміхнулася крізь сльози.
— Може, вперше в житті — так.

І за вікном, серед снігу, місто ніби теж усміхалося.

Аліна сиділа на краю ліжка, коли двері тихо відчинилися.
На порозі — мама й тато Максима.

— Ми почули, — спокійно сказала Наталя Коваленко. — І не хвилюйтеся, діти.

Максим різко підвівся:
— Мамо, тату… ми просто розмовляли, чесно.

Олег посміхнувся куточком губ:
— Якщо це просто розмова, то вона звучала як щось дуже важливе.