Розділ 8. Ранок після ночі

Промені ранкового сонця ледь пробивалися крізь штори. У кімнаті стояла тиша, яку порушувало лише цокання годинника.
Аліна розплющила очі й на мить не зрозуміла, де вона. М’яка ковдра, запах кави, легкий шум на кухні… Потім згадала — учора вона втекла з дому. І зараз — у Максима.

Вона обережно підвелася, поправила ковдру. Її піжама трохи зім’ялася, волосся розсипалося по плечах. У двері тихо постукали.

— Аліно, можна? — голос мами Максима звучав лагідно, без осуду.
— Так, — прошепотіла дівчина.

Жінка зайшла, тримаючи тацю з какао й млинцями. Усміхнулася тепло:
— Я подумала, ти, мабуть, не поснідала. Все добре, дитино?

Аліна відчула, як до горла підступає клубок.
— Вибачте… Я не хотіла… просто… не знала, куди ще піти.

На кухні Максим сидів за столом у спортивному костюмі, робив вигляд, що гортає зошит. Але коли Аліна з’явилася у дверях, він підняв голову — і щиро усміхнувся.

— Привіт, сонечко, — сказав він тихо.
— Не називай так, — буркнула вона, але кутики її губ зрадницьки піднялися.

Вони поснідали разом. Було трохи незручно, але водночас — дивно тепло.

Коли Аліна вдягалася, щоб іти до школи, сказала, не дивлячись на нього:
— Мабуть, мені не треба було йти до тебе вчора…

— Ні, — твердо відповів Максим. — Треба було. Бо я хвилювався б ще більше, якби ти була сама.

Вона глянула йому в очі — і побачила, що він каже щиро.

У школі все було зовсім інакше.
Щойно Аліна переступила поріг, однокласниці вже перешіптувалися.
— Вона ночувала в нього, — шепнула хтось у коридорі.
— Серйозно? У Максима? — пролунало з іншого боку.
— О, тепер вона, мабуть, його «дівчина».

Аліна відчула, як щоки спалахнули. Їй хотілося просто розчинитися у повітрі.
Максим помітив це ще з далеку, підійшов і, не вагаючись, узяв її за руку.

Весь клас замовк.

— Так, — сказав він спокійно. — Вона ночувала в мене. Бо їй було погано, а я не міг залишити її одну. Маєте питання?

Дівчата перезирнулися, а хлопці ніяково відвернулися.

Аліна стояла, мовчала, але всередині відчувала, як страх поступово відступає. Бо поруч був він — і цього вистачало.

Вона прошепотіла, ледве чутно:
— Дякую, що не відвернувся.
Максим усміхнувся:
— Обіцяю, не відвернуся ніколи.

Після уроків Аліна сиділа за партою, намагаючись зосередитися на контрольній, коли телефон у кишені завібрував. Вона крадькома дістала його — і побачила два пропущені від «Мама» й «Тато». Серце різко стислося.
Вона вийшла в коридор, натиснула «передзвонити».

— Аліно, ми маємо поговорити, — голос мами звучав напружено.
— Що сталося? — тихо спитала вона.
— Ми… вирішили розлучитися, — вставив тато. — Це краще для всіх.

У Аліни всередині все похололо.
— Для всіх? — прошепотіла вона. — А про мене ви подумали?

На тому кінці запала мовчанка. Потім мати зітхнула:
— Ми не хочемо тебе втягувати в це. Просто прийми.

Вона не пам’ятала, як кінець розмови обірвався. Лише відчула, як світ навколо починає крутитися.
Аліна повернулася в клас, бліда, з очима, повними сліз.— Все добре? — спитав Максим, підводячись, але вона лише похитала головою.
— Ні! — раптом вигукнула вона на весь клас, різко кидаючи телефон на парту. — Вони розлучаються! Чуєте?! Розлучаються!

Клас стих. Хтось здивовано підняв брови, хтось опустив очі.
Аліна стояла, наче вибухнула, її плечі тремтіли.

У дверях уже з’явилися її батьки — втомлені, з винуватими поглядами.
— Доню… — почала мати.
Аліна різко обернулася.

— Не треба! — вигукнула вона. — Ви вже все вирішили без мене, так? Тоді й живіть самі. Я — з вами не буду! Ні з одним, ні з іншою!

Вона схопила рюкзак і вибігла з класу, майже не бачачи дороги від сліз.

Максим не роздумував — кинувся за нею.
Наздогнав її на сходах, схопив за руку.
— Аліно, зачекай!

— Вони просто розірвали все! — кричала вона крізь сльози. — А я… я не знаю, куди тепер належу!

Він притиснув її до себе, не кажучи ні слова. Її руки тремтіли, але потроху заспокоювалися під його диханням.

Він притиснув її до себе, не кажучи ні слова. Її руки тремтіли, але потроху заспокоювалися під його диханням.

— Ти не одна, — прошепотів Максим. — Поки я поруч — не одна.

Вона заплющила очі. Хотілося вірити, що це правда. Що, навіть коли світ валиться — хтось залишиться.

Коли двері класу грюкнули за Аліною, у приміщенні запала напружена тиша. Учні перезиралися, хтось тихо шепотів, але ніхто не насмілювався щось сказати.
Максим стояв, готовий вибігти слідом, як раптом пролунав холодний, різкий голос:

— Сісти на місце!

Це була класна керівниця, пані Галина Іванівна, жінка, яку всі боялися. Її погляд міг змусити замовкнути навіть найгаласливіших.

— Ви всі, — вона провела очима по класу, — просто спостерігали?
Ніхто не озвався.
— Дівчина кричить, плаче на уроці, а вам хоч би що! Чудовий колектив, нічого не скажеш!

Кілька дівчат опустили голови, хлопці ніяково зітхнули.
Галина Іванівна обернулася до Максима.

— І ти, Максиме, куди побіг? Думаєш, герой? Замість того, щоб тримати порядок, тільки додаєш хаосу!

Максим підвів голову, не відводячи погляду.
— Вибачте, але їй було погано. Я не міг сидіти спокійно.

Учителька насупилася.
— Добре, що ти такий благородний, але не забувай, де ти — у школі, а не в мелодрамі.

Кілька учнів хихикнули, але Максим не зреагував. Він зціпив зуби, дивився в підлогу, щоб не сказати зайвого.

— Після уроків обоє — до директора, — суворо сказала вона. — Я хочу, щоб ви пояснили свою поведінку.

Вона глянула у вікно, де ще можна було побачити Аліну, яка сиділа на лавці біля шкільного двору, обхопивши коліна.
— І скажіть їй, — додала тихіше, але з жорсткістю, — щоб навчилася тримати себе в руках. Світ не обертається навколо її сімейних проблем.

Ці слова боляче різонули Максима.
Він різко підвівся:
— Світ не обертається, але в когось цей світ тільки-но впав. І якщо ми цього не розуміємо — то яка з нас школа, пані Галино?