Розділ 7. Новий погляд

У домі Максима панував ранковий спокій. З кухні пахло кавою й свіжими тостами. Його батьки сиділи за столом, переглядаючи один одного з ледь помітною усмішкою.

— Ти помітив? — сказала мама, наливаючи чай. — Максим останнім часом якийсь інший.
— Інший? — тато відставив чашку. — Скоріше… доросліший. Очі змінилися. Наче знайшов щось, заради чого хоче бути кращим.

Мама загадково посміхнулася:
— Думаєш, це через ту дівчину? Аліна, здається?

Тато підняв брови:
— Так, здається, вона. Він уперше сам запропонував допомогти на кухні, не скаржиться на школу, а вчора навіть сказав, що "не все вимірюється оцінками". Звучить, як він?
— Ні, — засміялася мама. — Звучить, як хлопець, у якого з’явилася мотивація.

Того ж дня в школі всі одразу звернули увагу на Аліну.
Вона зайшла до класу у ніжно-голубому платті без бретельок, що делікатно підкреслювало її плечі. Волосся — легкі хвилі, очі — яскравіші, ніж зазвичай.
Максим, який стояв біля дверей, ненароком затамував подих.

— Привіт, — тихо сказав він, коли вона підійшла.
— Привіт, — усміхнулася вона, і між ними на мить запала тиша.

На перерві кілька хлопців почали перешіптуватися, кидаючи на Аліну погляди. Один із них навіть кинув:
— Гарне плаття, Аліно. Для кого стараєшся?

Максим лише глянув на нього, і тон одразу стих. Його погляд став холодним, серйозним — не тим, до якого всі звикли.

— Вона не повинна перед кимось "старатися", — спокійно, але твердо сказав він. — Може, просто виглядає гарно, бо така є.

Клас замовк. Аліна відчула, як щось тепле торкнулося її серця.
Максим став поруч, ніби мимоволі, але в його рухах була нова впевненість.
Тепер він не просто дивився на неї — він стояв на її боці.

Увечері, коли Максим повернувся додому, мама запитала, як минув день.
Він лише посміхнувся і відповів:
— Добре. Просто… я зрозумів, що іноді варто говорити прямо.

Вона подивилася на нього уважно й ніжно:
— Ти дорослішаєш, Максиме. І я рада, що поруч є хтось, хто допомагає тобі це робити.

Після школи Максим вирішив не йти одразу додому — вони з хлопцями домовилися зустрітися в нього, щоб зробити домашку разом.
Коли він відчинив двері, у передпокої вже чулося знайоме:

— Ей, брате, ми принесли піцу! — вигукнув Давид, тримаючи коробку в руках.
— І, звісно, купу питань із алгебри, — додав Влад, сміючись.
— Я не розумію, як ми взагалі це здамо, — похитав головою Денис.

Максим посміхнувся:
— Заспокойтесь, зробимо. Хто не справиться — тому допоможу.

Вони розташувалися у великій кімнаті з панорамним вікном. На столі — ноутбук, підручники, листки, маркери, піца й пляшки з лимонадом.
Друзі швидко перейшли від математики до розмов про все на світі — спорт, нові фільми, викладачів… і, звісно, про дівчат.

— Аліна сьогодні просто виглядала вау, — задумливо кинув Влад, і всі одразу глянули на Максима.
Той підняв голову від зошита, насупив брови, але усмішка видала його.

— Ну що, — підколов Давид, — ти тепер офіційно її охоронець? Бо як глянув на того, хто пожартував сьогодні в класі — він, здається, ще досі не може говорити.

Хлопці засміялися, а Максим лише зітхнув:
— Просто не люблю, коли до неї лізуть без поваги. Вона не така, як інші.

— Та ми це бачимо, — підморгнув Денис. — І ти теж не такий, коли вона поруч.

Усі знову вибухнули сміхом, а Максим лише крутнув головою:
— Давайте вже математику доробимо, поки я не передумав вас пускати сюди ще раз.

Вони сиділи до вечора. Десь між задачами й жартами Максим ловив себе на думці, що сьогоднішній день був правильним.
Спокійним. Живим.

Коли хлопці вже збиралися йти, Давид кинув:
— Завтра скажи Аліні, щоб прийшла до нас — будемо повторювати літературу. Разом веселіше.

Максим тільки кивнув, але всередині в нього все стислося від хвилювання.
Він знав: якщо вона прийде — це буде не просто домашка.

Це буде ще один день, коли їхні світи стають трохи ближчими.

Було вже за дев’яту вечора. Максим саме проводжав хлопців до дверей, коли почув тихе, майже несміливе стукання.
Він відкрив — і застиг.

На порозі стояла Аліна. У світлій піжамі з ніжно-блакитним малюнком, босоніж у домашніх капцях. Її очі були заплакані, щоки — вологі, а руки тремтіли.

— Аліна?.. — тихо вимовив він, і в кімнаті одразу стих сміх друзів.

Вона зробила крок уперед, намагаючись говорити, але голос зірвався:
— Я… не знала, куди ще піти…

Максим одразу підійшов, узяв її за плечі, м’яко провів у кімнату.
Друзі розгублено дивилися одне на одного. Давид першим озвався:
— Ми, мабуть, підемо…
Але Максим похитав головою:
— Ні. Побудьте. Все нормально.

Його батьки, що саме спускалися сходами, здивовано зупинилися. Мама — сувора, але тепла жінка — підійшла ближче:
— Дитино, ти що, змерзла? Ходімо, я принесу чай.

Аліна лише мовчки кивнула, і мама Максима одразу зникла на кухні.

Друзі дивилися на Максима з питаннями, але він не відповідав. Просто сів поруч із Аліною, дав їй ковдру й промовив тихо:
— Хочеш поговорити?

Вона ковтнула сльози, ледве усміхнулася:
— У нас вдома знову сварка… Я не витримала. Просто втекла.

Максим відчув, як у грудях стискається. Йому захотілося захистити її від усього світу.
Він обережно взяв її за руку, поглянув у вічі — у них було стільки болю, що навіть Денис і Влад, які зазвичай не могли втриматися від жартів, стояли мовчки.

Мама принесла чай, посадила Аліну ближче до тепла і лагідно сказала:
— Не хвилюйся, залишайся тут, поки не заспокоїшся. Ніхто тебе не вижене.

Аліна тихо прошепотіла:
— Дякую…

Пізніше, коли всі розійшлися, а батьки пішли відпочивати, вони залишилися вдвох у вітальні.
Телевізор був вимкнений, тільки м’яке світло лампи освітлювало кімнату.
Максим сів поруч і прошепотів:
— Не треба більше плакати. Якщо щось — просто приходь. Навіть посеред ночі.